Глава 18. Прокляття за правилами та без

Глава 18. Прокляття за правилами та без

— Вона знущається? Ні, ви тільки послухайте, що каже ця навіжена: «Ви ж відьми! Що вам коштує збігати в інший світ та зірвати кляту квітку папороті? Раз плюнути!» — мерзенним голосом Валя перекривляла слова Мар’яни, переходячи на вереск. — Я не хочу вмирати! Чуєте? Я ще й пожити нормально не встигла! 

«Ну, знову її понесло по бездоріжжю», — подумала я, закотивши очі. 

Аварія Віриного Porsche здалася легким переляком у порівнянні з панічною атакою, яка вирувала на поляні. Почавши свій нервовий марафон, Валька ніяк не могла заспокоїтися та знову почала намотувати кола навкруги вогнища. 

«І як тільки офісний ковролін витримує навантаження під час її промов на нарадах? Треба взяти номер їхньої будівельної фірми. Якісні матеріали та кваліфіковані робітники на дорозі не валяються», — подумала я, дивлячись услід дівчині. 

Не звертаючи уваги на мій вроджений сарказм, десь у глибині душі я її розуміла та підтримувала. Ніхто з нас вмирати не збирався, як і жертвувати чимось задля зовсім незнайомої дівчини. А жертва вимагалася чимала. Шлях у закулісний світ тіней — не легка прогулянка. Ритуал вимагав кровної платні, щоб відкрити шлях, і сталевої волі, щоб зробити перший крок за межу, а далі — вже як піде. Шкода, що Вірки з нами не було, ось хто в цьому профі. 

— Я навіть за кордоном майже не була та нічого не бачила! — зойкнула востаннє дівчина й всілася на місце, розпачливо дивлячись на нас.

— Ти в Туреччині кожного кварталу пропадаєш, — тихо нагадала Віка. — А цього року ще й у Китай літала. Двічі! 

— Так то ж по роботі! — вигукнула вона. — У відрядженнях не завжди часу на сон вистачає. Суцільні переїзди з міста в місто та дешеві готелі, де навіть обслуги в номерах немає. Чи ти думаєш, на заводах постачальники нас коктейлями з парасольками пригощають? 

— Нічого я не думаю, — знизала плечима подруга. — Та якщо все, що каже Мар’яна, — правда, і ми тут опинилися через справжню фею, то малоймовірно, що в нас вистачить сил самостійно звільнитися. 

— Але ж ми навіть не пробували! — не вщухала Валя. 

— Пробували, — не погодилася я. — Коли ти розірвала петлю доріг, то вона стала більшою, але не випустила нас. Готова заприсягтися, що навіть і без замовлянь ми зустрілися б із цими двома. 

Валька тільки обурливо пурхнула. Як усім відомо, папороть не має квітів. Це спорофіт зі складним циклом розмноження, гаплоїдним і диплоїдним поколіннями, гаметами та іншою фігнею, яку пишуть у книжках з ботаніки за п’ятий клас. Знайти оспівану в легендах чар-квітку просто неможливо в нашому світі. Та наш світ не єдиний серед існуючих. 

Провідні фізики багато десятиліть розробляють теорії, Голлівуд пачками штампує пригодницькі бойовики, а письменники пишуть фантастичні романи на тему мультивсесвіту. У чомусь усі вони мають рацію. Пекло, Ирій, Такамаґахара, Аїд, Вальгалла, Диюй, Тір нан Ноґ… Назв багато, але суть одна: ми живемо в одному з кривих дзеркал, які відображають одне одного під різними кутами. 

Не знаю, хто творець цього барвистого калейдоскопа світів і чи мають до нього бодай якесь відношення бородаті дядьки, яких зображають на іконах та фресках різні релігії — я не філософ. Головне тут те, що ми справді не самотні. Більшість старовинних богів, героїв з балад, чорти, демони, русалки (справжні, а не наші місцеві потопельниці), ельфи, фейрі, кіцуне, горгульї, лепрекони, навіть дракони — це все мешканці інших світів, які колись зазирали до нас, залишивши слід на сторінках фольклору та в народній пам’яті. 

Скандинавська міфологія, на мій погляд, ближче за інших підійшла до істинного утворення всесвіту, з великою відмінністю: міст, який їх поєднує, зовсім не райдужний. Ніякі веселі сім кольорів веселки, що зображені на упаковці Skittles, не зустрінуть вас на шляху. Лише густі тіні, темрява та власні страхи. Не виключено, що авторка «Відтінків сірого» надихалася саме цим переходом. Надто вже вдало обрана назва та передана загальна суть. Страх, біль, хіть, дискомфорт, спокуса та безвихідь зустрічають тебе на кожному кроці. 

Ти стаєш заручником підсвідомості, де замість таємничого володаря за чорною маскою ховається власне обличчя. На шляху в інший світ ти і бранець, і кат. Тому бажаючих зірвати чар-квітку папороті, щоб заволодіти її неймовірною силою, серед відьом було не багато. Ми знали, що саме чекає за вуаллю та майже одностайно прийняли рішення цього не робити. Кому та сила потрібна, якщо можна втратити себе? Лише ті, хто не мав іншого вибору, відчайдушні шибайголови та коти навідувалися за куліси, щоб зазирнути в темний вир бодай одним оком.

Навіть ті, кого природа не наділила інстинктом самозбереження, ніколи нічого не приносили з собою з потойбічних мандрівок. Всесвіт вимагає балансу: якщо ти забрав щось з іншого світу, то мусиш це компенсувати. Заплатити за прохід — дрібниця у порівнянні з головною жертвою.

— Не збираюся я душу віддавати за якусь там Мар’яну! — вигукнула Валя, поставивши крапку у моїх роздумах. — Без образ, люба, та в мене вона одна, а ми навіть не подруги.

Лисиця з розумінням кивнула відьмі й зробила великий ковток «зеленого змія» просто з пляшки. 

— Ти забігаєш наперед, Валь, — стишила подругу Віка. — Давайте спочатку вислухаємо про прокляття, а потім уже зробимо висновки. Можливо, ніяка квітка папороті й не знадобиться. Ти багато чула про прокляття фей? 

— Чула то я багато, та мене цікавить, де пані Сергієнко відкопала справжню фею. Це ж не мертвяки на кладовищах, які самі вилазять із домовин на поверхню під час квітневої повні, щоб погрітися в променях місячного сяйва, — промовила я, виразно поглянувши на Мар’яну. — Побачити фей у мене поки не вийшло, хоча я й старалася. 

— А тобі вони навіщо? — скривилася Мар’яна. 

— Просто заради цікавості, — знизала я плечима. — Була проїздом біля Фейрі-Глен, що на пагорбах Ейлдон-Гіллз у Шотландії, і вирішила спробувати вдачу.