Розділ 7. Деескалація. (4)

Справа колишньої графині Астервуд дійшла до Великої Державної Ради.

Величезний зал із купольним склепінням гудів, наче розбурханий вулик. За круглим столом зібралися вищі чиновники, міністри, представники Департаменту Контролю та юристи Корони. На чолі столу сидів кронпринц Адріан. Поруч – Ліліана. За їхніми спинами, наче відлита з темного металу статуя, завмер Кайден Торн.

Вівіан сиділа на стільці для свідків, рівно тримаючи спину. Вона намагалася зосередитися на тому, як розгортається політична битва навколо її імені, але погляд мимоволі, раз за разом, повертався до чоловіка на чолі столу.

Адріан… Це була їхня перша офіційна зустріч віч-на-віч із того самого дня, коли він (нехай і руками суддів) позбавив її всього. Вівіан відчула, як під ложечкою неприємно смокче від легкого ніяковіння. Зустріч “колишніх”, щоб її. Хоч і фіктивних, бо не дивлячись на заручини, кохання між ними ніколи не було. Та все ж стільки років вони провели разом… Він сидів так само ідеально рівно, з тим самим непроникним владним виразом обличчя, який колись її так дратував. 

“Анітрохи не змінився, гад”, – промайнула в неї зовсім не аристократична думка, і вона змусила себе відвести погляд, розправляючи невидиму складку на спідниці.

Ця напружена заминка не залишилася непоміченою. Кайден Торн, який мовчки височів за спиною принца, ледь помітно звузив очі, а на його вилицях здригнулися жовна. Він по-своєму розцінив цей довгий погляд вигнанки на кронпринца. 

“Невже ще щось лишилось?” – невпевнено пронеслося в голові командира. 

– Це неможливо! – тим часом обурювався перший радник, стукаючи кісточками пальців по столу. – Закон не дозволяє повертати титули засудженим за державну зраду, навіть якщо йдеться про дітей зрадників! Це створить прецедент!

– Насправді... – несподівано пролунав скрипучий голос головного юриста Корони, старого чоловіка в окулярах із товстим склом. – Дозволяє.

У залі миттєво запала тиша. Юрист незворушно відкрив важкий оправлений у шкіру кодекс і провів пальцем по пожовклій сторінці: 

– Стаття про заслання та конфіскацію. Тут чітко зазначено: “Якщо засуджена особа доведе державі свою абсолютну лояльність і принесе користь, що суттєво перевищує шкоду від скоєного злочину, монарх має право переглянути вирок”.

Він підняв погляд на радників: 

– Зверніть увагу: монарх не зобов'язаний. Він має право. Закон не примушує корону прощати, та дає правителю інструмент для цього.

Почався розбір фактів. І з кожною хвилиною проблема Вівіан виглядала вже не як загроза, а як абсурдна помилка самої імперії.

Раніше суд спирався на три аргументи. За два роки заслання Вівіан зруйнувала їх усі. Вона була “небезпечною”? Ні одного порушення умов і жодної скарги. Усі інспекції від гвардії – ідеальні. Вона “не мала користі”? Вона добровільно, ризикуючи життям, врятувала кронпринцесу, хоча могла просто втекти в ліс і сказати, що це проблеми королівської охорони.

Адріан слухав це все, і на його бездоганному обличчі на мить проступила тінь глибокого занепокоєння. Він надто добре пам'ятав свою колишню наречену. Та леді Вівіан ніколи не була ані зразково законослухняною, ані схильною до альтруїзму. А ця жінка, що сиділа зараз перед ним? Ідеальна поведінка? Ризик заради Ліліани? З яких пір вони стали так близькі, що замість отрути та рятує їй життя? Він дивився на неї так, ніби намагався розгледіти підміну. Монарх відверто сумнівався в реальності того, що відбувається.

Міністр фінансів, огрядний чоловік із червоним обличчям, невпевнено піднявся з місця, тримаючи в руках декілька завірених печатками сувоїв. 

– Ваша Високосте... ми отримали результати повторного аналізу земель Південного округу, які проводив Департамент Аграрного Нагляду. 

– І що там? – спокійно запитав Адріан.

– Показники аномальні, – міністр розгублено поправив комірець. – Сама Сонячна Лощина загалом усе ще перебуває в занепаді, землі там виснажені, і на їхнє повне відновлення знадобляться роки. Проте... суто на території конфіскованого маєтку леді Астервуд та на прилеглих до її городу ділянках родючість грунту з моменту останньої фіксації зросла у декілька разів. 

– Навіть більше, – втрутився міністр торгівлі, переглядаючи свої нотатки. – Маги-аудитори зафіксували, що земля там буквально насичена життєвою енергією. Вона дає три врожаї там, де раніше не росло нічого, крім бур'яну. При цьому межі цієї аномалії чітко збігаються з кордонами грядок, які обробляла підсудна. В інших місцях округу все залишилося без змін.

Адріан повільно відкинувся на спинку крісла. Він перевів погляд на звіти про аномальний грунт, потім на акт магічної експертизи симбіозу, що лежав перед ним, на покази Кайдена Торна. А потім він знову подивився на свою колишню наречену.

Перед ним сиділа жінка, яка за два роки в забутому богами селі з мотикою в руках підкорила випалену землю і зробила для магічної та продовольчої безпеки держави більше, ніж половина міністрів за цим столом.

Адріан підняв руку. Зал миттєво замовк. Кронпринц говорив дуже спокійно, зважуючи кожне слово.

– Півтора роки тому суд визнав вас небезпечною і непотрібною цій імперії, – промовив він, дивлячись їй прямо в очі. – За весь час заслання ви не дали нам жодної причини боятися вас. Навпаки, ви зробили набагато більше, ніж від вас вимагали, і більше, ніж ми заслуговували.

Він поклав долоню на відкритий кодекс юриста, де лежали свіжі звіти про аномальну родючість її землі. 

– Закон дозволяє мені переглянути ваше покарання. І я... вважаю це єдино правильним рішенням.

У залі повисла урочиста тиша. Усі завмерли в очікуванні. Згідно з усіма канонами вищого світу, саме зараз Вівіан мала б розплакатися, впасти на коліна і дякувати своєму вінценосному колишньому нареченому за повернуте життя.

Та Вівіан мовчала. Вона спокійно дивилася на принца, на міністрів, на Ліліану. А потім, відчуваючи, як до щок підступає легка, але цілком відчутна ніяковість від такої пильної уваги Адріана, дуже обережно промовила: