Розділ 7. Деескалація. (1)

Карета в'їхала під високу кам'яну арку столичних воріт, і колеса глухо застукали по = бруківці.

Вівіан дивилася у вікно. Колись, багато років тому, вона підіймала очі на ці масивні вежі та білокам'яні шпилі із завмиранням серця. Це було серце імперії, місце, де вирішувалися долі, де сяяла влада і куди мріяла потрапити кожна провінційна дворянка.

А тепер... тепер ці стіни здавалися їй неприродньо холодними. Немов висока і витесана із каменя клітка.

Вулиці були переповнені блискучими екіпажами, вершниками в розшитих мундирах і міщанами в охайному одязі. Але Вівіан раптом здалося, що місто пахне... нічим. Тут не було запаху мокрої землі після щедрого поливу. Не було терпкості свіжоскошеної трави чи аромату стиглих яблук. Не пахло димом від вечірніх багать і свіжим хлібом, який Агнес діставала з печі. Лише запах нагрітого каменю, воску, металу кінських підков і важких парфумів, що тягнулися за каретами аристократів.

Жоржик, який тихо стояв поруч із Мілою на сидінні, здавався зараз єдиною живою зеленою плямою на сотні миль навколо.

В решті решт, її не повезли до імператорського палацу одразу. І це було цілком логічно – вона все ще залишалася вигнанкою, чий титул ніхто офіційно не відновлював.

Ескорт зупинився в одному з престижних районів, перед високою кованою огорожею. Їй відкрили її власний маєток. Точніше... те, що від нього залишилося після конфіскації.

Коли важкі двері зі скрипом відчинилися, Вівіан ступила в напівтемний хол. Повітря тут було застояним. Усюди лежав густий шар пилу, а меблі стояли накриті білими полотняними простирадлами, наче привиди минулого. Усе ніби завмерло того самого дня, коли її вивезли звідси.

Вона повільно пройшлася вітальнею.

Тут усе досі пахло її минулим життям – дорогим деревом і лаком, яким покривали паркет. Вівіан мимоволі ловила уривки спогадів, що витиналися з кутків, варто було їй поглянути на ту чи іншу річ. Ось під цим накритим простирадлом кріслом колись сиділа маркіза, розпускаючи чергові отруйні плітки. Ось біля того високого дзеркала сама Вівіан годинами стояла перед балом, затягнута в корсет так сильно, що важко було дихати, і ретельно репетирувала бездоганну усмішку.

Її погляд ковзав по строгих лініях, холодній ліпнині на стелі та темних кольорах шпалер. Кожна деталь цього інтер'єру буквально кричала про багатство, але тепер, після місяців у Сонячній Лощині, Вівіан бачила все чітко: цей дім ніколи не будували для затишку. Його спроєктували як декорацію і холодну вітрину для демонстрації статусу, де живим людям просто не було місця. Раніше, до заслання, вона цього взагалі не помічала, вважаючи таку задуху нормою.

Вівіан зупинилася посеред зали. І... нічого не відчула.  Не хотілось сказати “ах, я вдома”. Та і щемливої ностальгії не було. Відсутнім було і бажання зірвати ці простирадла і вдихнути сюди нове життя. 

“Як дивно, – зловила вона себе на думці, проводячи пальцем по запилюженому підвіконню. – Я пам'ятаю напам'ять кожен коридор. Кожні сходи. Але не можу згадати тут жодного по-справжньому щасливого дня”.

Тим часом у малому залі засідань імператорського палацу вирішувалася доля Вівіан. Справа колишньої графині Астервуд була занадто делікатною й політично слизькою, щоб виносити її на велику раду.

За довгим дубовим столом під важкими гобеленами сиділи кронпринц Адріан, Ліліана, Кайден та кілька вищих радників. Останні місяці імператор сильно хворів і практично не залишав своїх покоїв, тож уся влада й нескінченний потік державних справ повністю лягли на плечі Адріана. Він ще не носив корону, але вже керував імперією, і ця виснажлива відповідальність читалася в кожній лінії його напруженої фігури.

– Враховуючи обставини, – бубонів перший радник, перегортаючи папери, – леді Астервуд має перебувати під суворим домашнім наглядом до завершення магічної експертизи. 

– Не менше двох охоронців постійно, – підтакнув інший. 

– Переміщення столицею – виключно з дозволу Корони. Жодних контактів із пресою чи аристократією, поки не з'ясуємо природу її дару, – додав третій, поправляючи окуляри.

Адріан, який сидів на чолі столу, втомлено потер скроні і перевів погляд на начальника гвардії. 

– Командире Торн? Кого з ваших людей ми можемо виділити для цієї... місії? Бажано когось непомітного, але надійного.

Кайден, чиє обличчя нагадувало витесаний з мармуру монумент, впевнено відповів: 

– Я візьму це на себе, Ваша Високосте.

У залі запала тиша. Один із радників дуже повільно, наче в нього заклинило шию, повернув голову до Торна. Другий так і завмер із піднятим над папером пером. Третій узагалі опустив окуляри на кінчик носа, не вірячи власним вухам.

Командир елітної імператорської гвардії, особистий охоронець кронпринцеси і гроза столичного криміналітету… щойно добровільно попросився працювати... нянькою-наглядачем у вигнанки?

Адріан звузив очі. 

– Це не твій рівень роботи, Торне. Для домашнього арешту вистачить і рядових лейтенантів. 

– Це моя відповідальність, – незворушно парирував Кайден. 

– Що маєш на увазі?

І тут Кайден видав аргументацію такою інтонацією, що до неї неможливо було причепитися юридично. 

– Я вже працював із цією справою на місці. Я знаю всі обставини замаху. Я особисто був присутній під час першого прояву магії об'єкта. Це заощадить час на введення нових людей у курс справи та мінімізує витік інформації.

Формально – все звучало бездоганно. Але... у кімнаті не було ідіотів. І деякі все миттєво зрозуміли.

Ліліана, яка сиділа по праву руку від чоловіка, дуже акуратно взяла свою порцелянову чашку і максимально старанно втупилася в чай. Вона всіма силами намагалася сховати широчезну усмішку, що рвалася назовні.

Адріан повільно перевів погляд на дружину. 

– Щось не так? 

– Ні, – Ліліана зробила дуже серйозні очі, хоча її плечі ледь помітно здригалися. – Я просто... чай дуже гарячий, – вона зробила ковток і ледь не вдавилася, закашлявшись у серветку.