РОЗДІЛ 61

Я підняла брову й повільно перевела погляд з нього на брюнетку.

— Люкс? — перепитала солодким, майже байдужим голосом, клацаючи мишкою. — Звісно. Для… вас двох?

Арсен ледь помітно напружився, але все ж кивнув, не зводячи з мене очей своїм ідіотським самовпененим поглядом.

Я кивнула, старанно натягуючи усмішку, що так і рвалася покинути мене і простягнула йому картку-ключ.

— Чудово. Сніданок з восьмої. Басейн і сауна — за попереднім записом. І… — я зробила коротку паузу, — у нас дуже тонкі стіни. Прошу це врахувати.

Брюнетка миттєво залилася фарбою й відвела погляд. Арсен, навпаки, усміхнувся ще ширше, ніби я щойно сказала щось виключно для нього.

— Дякую, Злато. Як завжди — бездоганний сервіс.

— Для постійних гостей — усе найкраще, — холодно відповіла я, вже опускаючи очі до монітора.

— Люба, ходімо, — кинув він, беручи її за лікоть.

Мене аж перекосило.
Люба? Та він знущається.

Вони рушили до ліфта. Я ще кілька секунд дивилася їм услід, поки двері ліфта не зачинилися за ними.

І тільки тоді відчула, як усередині щось повільно й болісно опускається. Наче хтось поклав важкий камінь просто на груди.

От зараза.

Я вчепилася долонями в стійку й зробила глибокий вдих. Потім ще один.

Господи, Злато, та що з тобою не так?
Чому тебе це взагалі зачіпає? Нехай іде. Нехай живе своє ідеальне життя, селиться в люксах і водить під руку своїх красивих брюнеток.

Через кілька хвилин повернулася Інна, і я, ледь кивнувши їй, пішла до себе. Як ніколи раділа, що тепер маю власний кабінет.

Зачинивши двері, я притулилася до них спиною й заплющила очі. Чомусь згадалися сцени з фільмів, де герої кричать у подушку.

Зараз би така дуже не завадила.

День був такий спокійний і на вечір трапився такий сюрприз. І навіщо я туди поперлася? Сиділа б тут і горя не знала, а тепер тільки ця парочка перед очима стоїть.

Я різко плюхнулася в крісло й знайшла в шухляді горішки. Треба було щось пожувати. Терміново.

У голові почали вилазити різні ідеї, і жодна мені не подобалася. Хоча б через те, що вони взагалі з’явилися, адже мені повинно бути байдуже, а виходило якось навпаки.

— Дідько… — вилаялася я вголос і різко підвелася, прямуючи просто до того номера. Розумію, що це некрасиво й непрофесійно. Неправильно з усіх можливих боків, але по-іншому не можу.

Коли ліфт наближався до потрібного поверху, у мене починали пітніти руки, а мозок ще голосніше кричав, що це дуже і дуже погана ідея.

Але коли двері ліфта відчинилися — відступати було пізно.