РОЗДІЛ 58

— Арсене, запитаю прямо. Це ти мені допоміг? — не витримала я.

— Ти про що? — от уже вмів він вести розмову, відповідаючи запитанням на запитання.

— Нічого, забудь.

— Ні-ні-ні. Тепер мені цікаво.

— Просто хтось зробив дещо неочікуване, — пробурмотіла я. Вочевидь, я помилялася, і це все ж був Гоша. Ну нічого, йому ще влетить. Це на роботі він великий начальник, але вдома це правило до недавніх часів не діяло. Як буде тепер — не знаю, але мовчати я не збираюся.

— Мені кожне слово з тебе витягувати доведеться? — сердитіше запитав він.

— Напевно, так. Але це не допоможе, — я ледь помітно посміхнулася.

— У готелі сказали, що ти пішла на підвищення.

— Сподіваюся, ти заходив не лише для того, щоб про мене розпитати?

— І це теж. У мене друг незабаром одружується. Перед самим весіллям він поїхав у відрядження, тож частина обов’язків нареченого лягла на мене. І ваш готель — теж у цьому списку.

— Потрібно розселити гостей? — уточнила я, а Арсен лише ствердно кивнув

— Багато. І всі з характером, — усміхнувся куточком губ. — Сказали, що ти тепер вирішуєш такі питання.

— Тепер — так, — відповіла я спокійніше. — Списки, дати, побажання — надсилай. Зробимо, щоб ніхто не образився.

— Я й не сумнівався.

Між нами на мить повисла тиша. Я не знала, про що говорити далі, тож повернулася до вікна, вдаючи, ніби мені цікаво, що відбувається зовні. За кілька хвилин ми вже під’їхали до мого будинку.

Арсен потягнувся до дверцят, але я вийшла сама.

— Дякую, що підвіз.

Ми підійшли до під’їзду, і він зупинився, ніби прощаючись.

— Звертайся ще.

— А ти не йдеш? — запитала прямо, навіть не намагаючись приховати надію в голосі.

— Ні, у мене ще є справи.

Чесно зізнатися — мене це засмутило. Я лише кивнула, як він нахилився й швидко поцілував мене в щоку. Я навіть не встигла нічого відповісти, як Арсен уже відвернувся й пішов назад до машини.

А потім я ще кілька секунд стояла, дивлячись йому вслід.

Ця зустріч здалася мені дивно холодною. Не було тих підколів, напівзаборонених жартів, тих поглядів, від яких перехоплювало подих. Наче між нами щось зламалося.

Може, мені просто здалося.
А може, він навмисне зробив крок назад, аби я відчула, як мені цього бракує.

Дідько, я заплуталася. Захотілося з кимось поговорити, тому я пішла до подруги з надією, що вона вдома.

— Діано, мені просто необхідні свіжі вуха, — сказала я одразу, щойно двері відчинилися.