РОЗДІЛ 48

Він замовк. Сердився так, що щелепи ходором ходили. Явно не очікував, що я піду мамі наперекір, адже раніше такого ніколи не було.

Саме в цю мить до кухні ввійшла мама. Хоча я б не здивувалася, якби вона весь цей час стояла під дверима й підслуховувала.

— Вадиме, дай нам кілька хвилин, — сказала вона.

Він кивнув, піджавши хвіст, і мовчки вийшов.

Мама сіла навпроти. І, на мій подив, почала не з крику — голос був спокійний, майже ніжний.

— Діанко, не впирайся. Вадим хороший. Ти його знаєш, усі його звички знаєш. І робота в нього така, що завжди копійка в хаті буде.

— Я й сама можу заробити, — відповіла я тихо, але впевнено

— Сама вона може… А як народиш — теж сама? — різко кинула мама, але майже одразу опанувала себе й продовжила вже м’якше.
— Дитино, я ж не хочу тобі нічого поганого.

— Тоді не роби всього цього… — я й сама не знала, звідки в мені взялася ця хоробрість. — Він мені неприємний. Огидний, я б сказала.

Мама стиснула губи.
— У тобі зараз говорить злість і образа. Це мине. Деяким чоловікам просто потрібно іноді відпочити поза сім’єю.

— Мамо, ти серйозно? — голос у мене затремтів. — Ти, усвідомлюючи ситуацію, хочеш, щоб я пробачила зраду? Хочеш для мене життя з такою людиною?

— Діано, всі знають, що ви давно разом. Я ж казала, що вже планується весілля, — сказала вона, і в мене всередині все закипіло. — А тепер що я людям скажу?

— Так і скажи, що він козел і зрадник.

— Ти де таких слів нахапалася? — обурилася вона, знову вмикаючи вчительку.

Я повільно підвелася з стільця. Ноги трохи тремтіли, але я все одно встала.

— Мамо, — сказала я вже спокійніше, ніж почувалася насправді, — я не буду з ним жити. Не буду виходити за нього заміж. І не буду більше робити вигляд, що все нормально.

Вона підняла на мене погляд в якому було здивування. І щось схоже на злість, що все не за планом.

— Діано… — почала мама вже інакше, — люди ж…

— Люди не будуть зі мною прокидатися щоранку, — перебила я. — Не будуть терпіти зраду. Не будуть жити моє життя.

Я вийшла з кухні і пішла до своєї кімнати, де відразу замкнулася.

Люди… Заради купи людей, яким насправді й діла до мене немає, я маю терпіти? Від цієї думки ставало вдвічі боляче.

Лягла на ліжко й дивилася просто в стелю. Біля люстри висіла маленька павутинка — ледь помітна у світлі.

Я ніколи не любила прибирати павутину, тому завжди просила маму, але вона постійно змушувала робити самостійно. Завжди до чогось змушувала, а я слухала.
А тепер ловила себе на думці, що сама заплуталася в павутинні і так сильно хотілося з нього вибратися.

Згодом я почула, як під’їхало татове авто, і вперше за вечір полегшено видихнула.
З ним мені завжди було спокійніше. І, здається, зараз як ніколи я чекала його підтримки