Від долі не втечеш.

Кажуть, що від долі не втечеш. Але то так кажуть, мабуть, ті, що не намагалися втекти. А ви спробуйте!

...А ще кажуть, що люди, віддані своїй професії, стають божевільними фанатиками. Мушу це заперечити. От я вчитель історії. Викладаю цей предмет у школі вже понад десять років. І що? Нічого подібного з фанатичністю не знаходжу в собі. Спокійно ставлюсь до своєї діяльності та можу, навіть, довести це на прикладах.

На початку своєї педагогічної кар'єри я був настільки байдужим до своєї профільної діяльності, що як тільки-но лунав шкільний останній дзвоник — я одразу ж і забував про всі свої методики уроків, їх теми. Кожнісіньке літо я мандрував деінде. Одного разу відправився в експедицію, вивчати піраміди Єгипту; потім ще досліджував городище датоване кількома тисячами років до нашої ери, що на Київщині; позаминулого року їздив разом із другом археологом, з яким познайомився на одному інтернет-форумі любителів старовини та раритетів, на розкопки скіфського кургану в південній частині нашої країни; а було й таке, що всю одну літню відпустку провів у Луцьку, щодня відвідуючи замок Любарта, бо писав про нього дисертацію, а наступного літа повернувся туди, але вже в ролі гіда. І що тут такого? Це ж цілком нормально! Абсолютно нічого дивного та фанатичного. Кожний вчитель історії, свого часу віддавши серце університету, а не стадіону, та качаючи не мускули тіла, а нейронні зв'язки мізків, займається таким.

Втім, цього року я б'ю байдики. Цілу весну хворів, влітку ремонтом дому займався. Всі надії лишив на осінь. Мав грандіозний план пошуку старовинних скарбів. Але, як тільки розпочалися осінні канікули, замість досліджень старовинного маєтку Ганьських у Верхівні, що розташований в Житомирській області та відомий завдяки Оноре де Бальзаку, чим запрошував мене зайнятись мій друг, Ян, той самий археолог, я чомусь проявив зацікавленість у вивченні свого роду. Хоч мій брат, Роман, і кликав мене разом із ним поїхати в ці дні спочатку в Одеську оперу, а потім в Карпати, провідати рідню, але я віддав перевагу рідні вже давно забутій. Ніякий відпочинок у Карпатах, на вершинах гір близ високогірного озера не порівняється із мандрівкою в Житомир.

Після тридцяти років все більше починаєш цікавитися своїм корінням. Цікаво, цікаво — і чому так відбувається? Може тому, що ти сам починаєш замислюватись про забуття? А це ж страшно, ймовірно, бути забутим усіма своїми наступними поколіннями. Я ж у свої тридцять п'ять настільки зацікавився всім цим, керуючись тим правилом, що, знаття своїх витоків є запорукою світлого майбутнього, що опинився в Житомирі, за п'ятсот кілометрів від дому. Це мені ще й пощастило, що Ян підвіз, прямуючи у Верхівню. А так би довго й нудно б добирався зі свого Чорноморська.

Мене питав брат і Ян теж цікавився, а чому саме Житомир? Чому б не відправитись до Волинської області, звідки родом моя мати та її батьки? Чому не до Львова прямує моя дорога, де проживала родина мого діда по батьковій лінії в минулому сторіччі? Ходив би собі у Львівський оперний театр і басейни міста відвідував у ці останні теплі осінні дні, дитячу музичну школу, засновану моїм дідом, побачив би. Між іншим, мене від народження нарекли в честь того самого славетного діда, Германом. І чим не розвага та пізнання свого родоводу?

Ач ні. Треба мені в Житомир!

Від самого вересня я багато працював із метричними книгами, що надали мені за електронними запитами архіви тих міст, у яких проживали мої баби, діди та попередні покоління. Втім, до Львівської області на одну добу мені все ж довелося поїхати. Не всюди можна було в електронному режимі дістати інформацію. І в цілому я навіть радий цьому.

Як виявилось, дід, на честь якого мене назвали, теж отримав ім'я від свого діда! Але той дід діда, тобто мій прапрадід мав заплутане життя. Народжений в 1873 році, у віці десяти літ він був відданий своїми батьками до іншої сім'ї. Чи це сталося через бідність, чи через багатодітність родини або з іншої причини — нині достеменно ніхто не знає. Все, що відомо про його батьків — це те, що вони проживали в селі неподалік сучасного Бердичева. В нашій же сім'ї ходила легенда, що він був байстрюком.

І от тому Бердичів став моїм першим пунктом призначенням, ключем до великої таємниці народження мого прапрадіда. Там, відвідавши всі чинні нині архіви, я дізнався про потенційних батьків мого тезки, чиє ім'я та прізвище я гордо називаю нині своїм.

Кривоносів у Бердичеві того часу було небагато. Я відшукав три Германа, з датою народження 1873 року. Прізвище одного з них було написано Кривоніс, другий був підписаним Кривоносом, а третій позначався, як Кривоносовий. Мені довелося переглянути ще купу імен, щоб переконатися, що своє прізвище Кривоніс прапрадід не переплутав і до наших днів воно дійшло не перекрученим. Відкинувши Кривоносових, які приїхали незадовго до 1870 року з території сучасної Польщі, та Кривоносів, які були теж приїжджими з сусідньої губернії, адже до мене від діда дійшла інформація, що батьки прапрадіда були корінними бердичівцями, я зрадів. Однак там де радість, там і горе.

Прізвище Кровоніс в одній метричній книзі від 1840-1850-х років зустрічалась мені аж одинадцять разів, з чого я дійшов висновку, що це не мій прапрадід, а мій прапрапрадід був із багатодітного сімейства. Проте не це було найцікавішим.

З одинадцяти дітей родини Кривоніс, дев'ятеро повмирало ще в дитинстві. Лишився тільки мій прапрапрадід Лук'ян та його сестра, а отже моя прапрапрабабця Параска. От тільки, якщо дату смерті прапрапрадіда я знайшов, то його сестри ні. Це розпалило мою цікавість. Оскільки я бажав вивчати родовід у глиб, то мені нагально знадобилось все дізнатись і про неї. Для цього довелося добряче покопирсатися в документації метрики, сповідках та ревізії, щоб знайти бодай єдину зачіпку, куди ж поділася та Параска. Втім, оскільки шлюби в ті часи реєструвалися в тих населених пунктах, звідки родом була наречена, вдалося з'ясувати, що прапрапрабаба вийшла заміж за якогось Кузьменка, який сам був родом із Житомира. Так я й опинився тут.