Вічність з тобою.

17.1

ВЛАСТА. 

    Вдома у Марти допомагаю їй впоратися з малюком. У неї чудовий син. Такий красунчик, а ще дуже комунікабельний. Ми швидко знайшли спільну мову. Й гралися майже весь день. Ввечері, коли малого вкладено спати, Марта пропонує мені смачну вечерю та чай. Бо у її положенні це єдиний напій, який їй дозволив лікар. 

– Ну, Власто. Розповідай. Що там у тебе з Арсеном? – цікавиться Марта. 

– У нас все добре. Навіть дуже добре. Цими вихідними ми їдемо у тур до Венеції, – промовляю. 

– Молодці. Це ж чудово. Нарешті Арсен знайшов своє щастя. Він дійсно на це заслуговує, – промовляє Марта з посмішкою на вустах. 

– Марто, я хотіла тебе дещо спитати? 

– Давай. Я слухаю. 

– Ти щось знаєш про його першу дружину? 

– Дружину? Ні не чула нічого такого. Можливо Орест знає, бо я не так довго знайома з Арсеном, – замислюється Марта. 

– Зрозуміло. Він був одружений, але давно. Як я зрозуміла. Мені просто цікаво якою жінкою вона була? 

– Навіщо? Вона вже у минулому. Де б вона не була. Ти поряд з ним, а отже тобі нічого боятися. 

– Вона померла, Марто. І я помітила, що Арсен й досі береже теплі почуття до неї. Він дуже сильно її кохав. Навіть більше ніж Мілану, – промовляю з сумом у душі. 

– Щодо Мілани, то це було не серйозно. Повір. Арсен сам пізніше зізнався. Більш того вони були мало знайомі. Декілька місяців. Це скоріше захоплення, аніж кохання, – акцентує Марта. 

– Знаєш я зрозуміла, що дуже сильно його люблю. І якщо виявиться, що я теж для нього тільки захоплення, то не знаю як це переживу... 

– Люба, ти помиляєшся. Арсен теж кохає тебе. Ти б бачила як він дивився на тебе. Це одразу помітно. – Дуже хочу в це вірити. 

– Не вигадуй того чого не хочеш, щоб сталося. Ви з Арсеном чудова пара. І я завжди вболіватиму за вас, – Марта кладе руку на мою долоню. 

– Дякую. Ти моя єдина й вірна подруга. Бо у цьому місті я зовсім одна. 

– Нічого ще трохи й ти освоїшся. Всьому свій час. Коли ми з Орестом розійшлися, то я взагалі думала, що смерть це найкращий вихід з ситуації. Бо я залишилася одна. Без підтримки рідних та близьких. Ще й вагітна, – коли Марта промовляє ці слова на її очах з'являється волога. 

– Тобі, мабуть, було дуже важко. Як я тобі співчуваю. Бідненька, – кажу й міцно стискаю пальці Марти. 

– Зараз це в минулому. Якщо чесно, то ті події стали хорошим досвідом для мене. Я зрозуміла, що кохання варто берегти. Бо ніхто не знає, що буде завтра. Війна, стихійне лихо чи важка хвороба. Ти можеш втратити кохану людину в одну секунду. І тоді все інше стане не важливо. 

– Ти маєш рацію. Я навіть уявляти не хочу, щоб я робила без Арсена. Це дійсно страшно, – кажу перелякано. 

– Так, так. Страшно. 

– До речі. Хочу сказати у тебе дуже класний син. Він мені так сподобався, – намагаюся похвалити малюка. 

– Макс в мене такий. Але тобі вже пора своїх няньчити, – зауважує Марта. 

– Всьому свій час. Ти ж сама казала. Тим більше такі речі варто обговорювати спочатку з чоловіком, – на моєму обличчі з'являється рум'янець. 

– Арсен дуже любить дітей. Це я точно знаю. Тому думаю про своїх він теж мріє. Марта знову наливає мені чаю та дає тістечка. Вони дуже смачні й просто тануть в роті. Насолоджуюся смаколиками й відчуваю, що вже наїлася. Дивлюся на годинник. Вже майже восьма. Мені час додому. 

– Марто, дякую тобі за вечерю та я вже маю йти, – встаю з-за столу й беру сумочку. Дістаю смартфон й викликаю таксі. Через декілька хвилин воно вже під будинком Марти. 

– Бувай, люба. Зателефонуй, коли будеш вдома, щоб я не хвилювалася, – каже Марта й проводжає мене до дверей. 

– Бувай. Ще побачимось, – махаю жінці рукою й спускаюся вниз. Додому приїжджаю швидко. Цей таксист доволі небезпечний тип. Він гнав на такій швидкості, що мене ледь не вирвало. Заходжу в будинок й чую якісь голоси. Вслухаюся. Розрізняю голос Віки та Віолетти. Вони сміються й про щось розмовляють у вітальні. 

– Добрий вечір, – вітаюся з дівчатами. Вони витріщаються на мене наче на якусь неповноцінну. – Привіт, – бурчить Віка. 

– У нас гості? – питаю. 

– Не у нас, а в мене. І взагалі Віолетта не гостя. Вона поживе у нас деякий час, – відповідає Віка зневажливо. 

– Щось сталося? – цікавлюся. Тільки цього не вистачало. Віолетта у нашому будинку. 

– Так. В неї затопило кухню на квартирі, де вона живе. Тому я їй запропонувала свою допомогу. Як своїй кращій подрузі, – Віка всміхається розуміючи мою реакцію. Їй вдалося знову мене принизити. На цей раз дуже боляче.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше