Вічність з тобою.

13.1

ВЛАСТА. 

День видався доволі важким. Ще й погода ніяка. На вулиці паде дощ. Дивлюся у вікно й згадую останні події. Арсен зізнався мені, що хоче справжніх подружніх стосунків.

Я теж цього хочу. Посміхаюся. Й заплющую очі. Приємно згадувати його ласки та поцілунки. Прикладаю долоню до губ. Відчуваю себе такою бажаною. 

Він такий вмілий та досвідчений. І класно цілується. Знову поринаю у приємні спогади. Та раптом у двері нашої кімнати хтось сильно стукає. Здригаюся й повертаюся до виходу. 

– Ти що собі дозволяєш, дівчино? – кричить Валерія Леонідівна. Вона роздратована і дуже сердита. 

– Що сталося? – не дуже розумію, що вчинила не так. 

– Хто тобі дозволив чіпати мій столовий сервіз? – Ваш сервіз? Я нічого не чіпала. 

– Серйозно. А в мене трохи інша інформація. Ти нібито допомагала Марині Степанівні накривати на стіл. Й взяла мій новий сервіз. Хоча ним я користуюся лише на свята, – гарчить жінка.

– Я дійсно допомагала Марині Степанівні, але ваш сервіз не чіпала, – кажу з впевненістю. 

– Ти ще й брехуха до всього. Я тобі не вірю. Звідки ти взагалі взялася на нашу голову. Цілими днями нічого не робиш. Тільки тиняєшся по будинку. А мій син повинен тебе утримувати, – обурюється Валерія Леонідівна. Не розумію чого вона мене так не полюбляє? Я ж їй нічого не зробила. 

– Валеріє Леонідівно. Вибачте, та я й гадки не маю, як виглядає ваш сервіз. Можливо це хтось інший зробив, – обережно кажу. 

– Чудово. Тепер ти звалюєш провину на інших. Дуже розумно з твого боку. Хоча як може поводитися селючка. Ні манер, ні совісті, – Валерія Леонідівна дивиться на мене з ненавистю. 

Моє серце пропускає декілька потужних ударів. І падає вниз. Чому вона мені не вірить. Якби ж то я взагалі знала про який сервіз йдеться? 

– Ну? Нічого сказати? Правильно, бо це ти винна. Ти його розбила, – звинувачує мене жінка. 

– Розбила? – Так. А ти ніби не знала? 

– Ні. – Ну знаєш. Це вже нахабство, – Валерія Леонідівна пихкає. 

– Мамо, що сталося? – до кімнати заходить Віка з яблукому руці. 

– Ця особа розбила мій новий сервіз. Той що з фарфору? Пам'ятаєш? Валерія Леонідівна кидає на мене злісні погляди. 

– Справді? Ну бачиш, Власто? Я ж казала тобі. Не чіпай того сервізу. Він дуже дорогий, – одразу ж говорить до мене Віка. 

Тільки тепер я починаю здогадуватися про що саме говорила Валерія Леонідівна. Але Віка сама запропонувала мені взяти ті тарілки. Й навіть сама їх розкладала. Я ще здивувалася тому, що вони повністю нові й дуже дорогі. І я гадки не маю хто їх розбив. 

– Віко, ти ж сама казала, щоб я брала ті тарілки. Й клала на стіл, – починаю виправдовуватися. 

– Мамо, не вір їй. Вона бреше. Я нічого не знаю. Мене там взагалі не було.... 

– Знаєш, що Власто? Якщо у тебе руки з одного місця ростуть, то краще не лізь. Тим більше, що ви з Арсеном останнім часом майже не їсте за спільним столом, – промовляє Валерія Леонідівна й різко розвернувшись виходить з кімнати. Трохи зачепивши Віку. 

– Непогано почався день. У мене навіть настрій піднявся, – сміється Віка. Їй подобається коли когось принижують. Вона від цього отримує неабияке задоволення. Зібравшись з силами дивлюся їй впевнено у вічі.

– Ти хотіла мене підставити? Що ж вітаю. У тебе вийшло. Але рано чи пізно правда все одно відкриється. Тому запам'ятай. Сміється той, хто сміється останнім. Віка тільки хмикає і йде у свою кімнату. 

А я вже зовсім не рада перспективі жити у цьому будинку. Спочатку мені хотілося, щоб ми стали однією великою сім'єю. Але зараз розумію, що дива не станеться. Вони цураються мене. Обговорюють за спиною. Й вважають чужинкою у цьому будинку. Тільки Арсен до мене ставиться з повагою й турботою. Але скільки він витримає? Мабуть, не довго. Закриваю очі долонями й починаю тихо плакати. Сльози завжди позбавляли мене зайвого болю.

Чую як відкриваються двері кімнати. 

– Привіт. Як справи? Дивись, що я тобі приніс, – радісно промовляє Арсен. Він наближається до мене й стає на коліна. 

– Що це? – цікавлюся шмигаючи носом. 

– Маршмелоу. Я знаю, що зазвичай всі дівчата полюбляють солодке. Ти що плакала? – питає чоловік й починає витирати долонею мої мокрі від сліз очі. 

– Трохи. Я іноді буваю жахливою плаксою. Не звертай уваги. 

– Тебе точно ніхто не образив? – підозрює Арсен.

– Ні, просто захотілося порюмсати. От і все. Тобі доведеться звикнути, що іноді я буваю такою, – кажу ковтаючи сльози. 

– З'їж, зефірку й тобі стане краще, – Арсен обережно кладе шматочок смаколика мені до рота. 

Пережовую й дійсно стає трохи легше. Але не на душі. Бо образа давить на серце.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше