Підрозділ 28. «Люди, які не приходять»

Того дня «Часовий маяк» поводився так, ніби вчився забувати. Не ламався. Не шумів. Не виходив з ладу. Він просто… пропускав речі.
Мирон зрозумів це ще зранку, коли відчинив двері і на секунду відчув, що вже був тут. Хоча знав точно — не був.
Не як повторення. А як чернетка знайомого місця, де частину деталей стерли, а частину залишили.
Годинники працювали… дивно ввічливо. Наче не хотіли привертати увагу. Один тикнув і ніби одразу “перепросив” тишею. Інший зробив рух стрілки так обережно, ніби це не рух, а думка про рух.
Мирон повільно зайшов усередину.
— Окей, — пробурмотів він. — Хто сьогодні редагує реальність і забув мені сказати?
Ніхто не відповів. Але двері… відчинились самі. І це було перше, що зламалось. Не механізм. Логіка.
Дзвіночок не задзвенів одразу. Спочатку — ніби згадав звук. І тільки потім видав його.
Увійшов чоловік. Або ні. Бо Мирон не був впевнений, чи він уже стояв тут раніше.
Обличчя знайоме. Навіть постава. Навіть рух руки, яким він поправив комір — знайомий до неприємності. Але відчуття було таке, ніби цей момент уже відбувся… і його просто відтворили.
— Добрий день, — сказав чоловік.
І Мирон відчув дивний збій. Бо голос звучав як спогад про голос.
— Ага, — повільно відповів Мирон. — Ми вже починали цю розмову чи ще ні?
Чоловік зупинився. Подивився. І в його погляді теж не було відповіді.
— Я… не знаю, — сказав він.
І це було найчесніше, що прозвучало в кімнаті за весь ранок.
Мирон кивнув.
— Добре. Це вже щось нове.
Чоловік зробив крок до прилавка. А потім ще один. І на третьому кроці… зупинився так, ніби вже стояв тут раніше.
Пауза події.
Мирон насупився.
— Ви прийшли до мене?
Чоловік кліпнув.
— Так.
— А я вас уже бачив?
— Можливо.
— Це не допомагає, — пробурмотів Мирон.
І в цей момент один годинник у кутку зробив тик. Але звук прийшов із запізненням. Наче не встиг визначитись, чи має він відбутись.
Мирон повільно видихнув.
— Чудово. У нас сьогодні не люди. У нас сьогодні… чернетки людей.
Чоловік мовчав.
Мирон нахилився трохи вперед.
— Що у вас?
Чоловік відкрив рота. І закрив.
— Я… здається, прийшов не вперше.
Мирон підняв брову.
— А вдруге?
Чоловік спробував згадати. І не зміг.
— Наче… я вже тут говорив це.
Мирон провів рукою по столу. І відчув щось дивне. Не предмет. А відсутність завершення. Як речі, які почали існувати, але передумали ставати реальністю.
— Окей, — сказав він. — У мене новина. Вам не здається.
Чоловік різко подивився на нього.
— Це погано?
Мирон не відповів одразу. Він озирнувся. І тільки зараз помітив: біля полиці стояв ще один слід. Наче хтось стояв там секунду тому. Але без людини. І слід… ще не вирішив, чи він існує.
— У нас проблема, — тихо сказав Мирон.
Чоловік напружився.
— Яка?
Мирон глянув на нього.
— Ви або вже були, або ще не прийшли.
Пауза. І в цій паузі стало чутно, як годинник не вирішує, коли тикати.
— Я не розумію, — сказав чоловік.
— Я теж, — чесно відповів Мирон. — І це мене турбує.
Він підійшов до дверей. І раптом двері… трохи відчинились самі. Без причини. Наче хтось зайшов. Але нікого не було.
— Це починається, — пробурмотів Мирон.
— Що саме?
— Люди, які не приходять.
Чоловік озирнувся.
— Це як?
Мирон показав рукою на простір.
— Ось тут хтось стояв. Розмовляв. Пішов.
— Я не бачу.
— Оце і проблема.
Він підійшов до полиці. І простягнув руку. І в повітрі… щось було. Як недоговорена фраза. Він торкнувся — і рука пройшла крізь момент, який не стався повністю.
— Це як… помилка? — тихо спитав чоловік.
— Це як сценарій, який забули зіграти, — відповів Мирон.
І на секунду Мирону здалось, що магазин став більшим. Не фізично — скоріше кількістю “майже”. Наче між полицями з’явились люди, які колись могли сюди зайти, але передумали в останній момент. Хтось ніби тягнувся до дверної ручки й не наважився. Хтось уже відкривав рот для “добрий день” — і так і залишився десь між вдихом і словами.
Один годинник раптом зробив дивний подвійний тик.
— О, ні, — пробурмотів Мирон. — Ви теж почали їх помічати.
Маятник у кутку хитнувся трохи сильніше, ніж треба. Наче магазин намагався згадати людей, яких у ньому ніколи не було.
І в цей момент… з’явилась друга фігура. Або не з’явилась. Вона була в магазині. Але тільки наполовину. Як відображення, яке ще не вирішило, чи відображати.
— Ви це бачите? — різко спитав Мирон.
— Ні.
— Оце вже погано по-справжньому.
Фігура зробила рух. Але рух не завершився. Рука піднялась. І зависла. Як запитання без кінця.
Мирон повільно підійшов ближче.
— Слухайте, — сказав він у порожнечу. — Або ви є, або вас немає. Я не працюю з “майже”.
І в цю секунду… фігура зникла. Просто. Як ніби її не вибрали.
Чоловік різко озирнувся.
— Що сталося?
Мирон мовчав. Потім тихо сказав:
— Вона вирішила не бути.
Пауза. І знову тиша стала нестабільною.
— Я не розумію, — прошепотів чоловік.
Мирон кивнув.
— Це чесно.
Він повернувся до столу. І раптом помітив слід на підлозі. Ніби хтось стояв. Але коли він подивився прямо на нього… слід трохи “сховався”. Наче соромився бути поміченим.
— О ні, — тихо сказав Мирон. — Ви ще й сором’язливі.
Чоловік зробив крок назад.
— Це небезпечно?
Мирон не відповів одразу. Потім сказав:
— Це означає, що реальність забула вас закріпити.
Пауза.
Чоловік зблід.
— І що тепер?
Мирон підійшов ближче.
— Тепер я спробую вас зафіксувати.
— Це звучить погано.
— Це звучить як робота, — відповів Мирон.
Він дістав маленький механізм. І почав налаштовувати повітря навколо сліду. Годинники в магазині на мить збились. Один тикнув двічі. Інший — ні разу.
І в цій нерівності щось почало… триматись.
Слід став чіткішим. Чоловік став більш “присутнім”.
Він вдихнув. І раптом:
— Я тут.
Мирон кивнув.
— Тепер так.
Пауза.
— Поки що.
Чоловік повільно подивився на свої руки.
— Я відчуваю себе… стабільніше.
— Не звикайте, — сказав Мирон. — Стабільність у нас тут тимчасова послуга.
Ледь помітна усмішка. І вперше чоловік не виглядав “неіснуючим”. Він виглядав просто людиною.
Він повільно пішов до дверей. Зупинився.
— А я… приходив раніше?
Мирон подумав. Потім відповів чесно:
— Я не пам’ятаю.
Чоловік кивнув.
— Це, мабуть, добре.
Він вийшов. Дзвіночок задзвенів. І цього разу звук був запізнілий. Але справжній.
Мирон залишився стояти. Озирнувся. І тільки тоді зрозумів: у магазині знову є порожнечі. Але тепер — нормальні.
Він тихо сказав:
— Окей. Люди, які не приходять… сьогодні трохи визначились.
І десь у кутку годинник зробив нерівний тик. Наче перевірив: реальність ще тримається.