Підрозділ 18. «Портал для того, хто не питає дозволу»

Того дня «Часовий маяк» був дивно лагідним.,Не тихим — саме лагідним, ніби хтось накрив годинники легкою ковдрою і сказав: “сьогодні не сваріться”.
Маятники хитались повільніше. Стрілки рухались обережно, ніби боялись щось розбудити.
І в цій незвичній м’якості навіть метал здавався теплішим. Годинникові корпуси, зазвичай строгі й уперті, сьогодні нагадували щось живе, що давно перестало сперечатись із ранком.
Мирон це одразу помітив. Він стояв біля полиці, тримаючи викрутку, але не крутив нічого. Його погляд ковзав по стінах, по маятниках, по цій дивній “злагоді”, яка завжди означає або диво, або передумову до хаосу.
— Так… — пробурмотів він. — А тепер поясніть мені, хто тут влаштував дитячий режим?
Годинник на стіні ледь клацнув. Наче відповів: “не ми”.
Мирон примружився.
— От тільки не починайте. Я вас знаю. Ви спочатку лагідні, а потім робите щось таке, що мені доводиться пояснювати фізиці, що вона трохи перебільшувала.
Дзвіночок над дверима задзвенів так, ніби його торкнули не рукою, а маленькою впертою думкою.
Увійшла дівчинка. Маленька. Років вісім. Курточка трохи завелика, волосся з двома різними резинками, одна з яких явно пережила більше, ніж мала б. Вона виглядала так, ніби бігла не сюди, а через щось важливіше, і просто по дорозі зайшла в реальність перевірити, чи все на місці.
У руках вона тримала щось загорнуте в серветку. І тримала це так серйозно, ніби всередині — не річ, а державна таємниця, або принаймні щось, що може образитись, якщо його недооцінити.
Вона зайшла, озирнулась і сказала:
— Це точно тут, де ремонтують час?
Мирон моргнув.
— Ем… так. Але зазвичай я питаю, хто вам це сказав.
— Ніхто, — відповіла вона впевнено. — Я сама вирішила.
І підійшла ближче.
Кроки дрібні, але абсолютно без сумнівів, ніби підлога магазину вже була погоджена з її маршрутом заздалегідь.
Поклала згорток на прилавок. Акуратно. Як вибухівку. Але з тих, що змінюють щось без руйнувань.
— Ось.
Мирон нахилився. Розгорнув серветку. І завмер.
Всередині був маленький годинничок. Старий. Пластиковий. Трохи подряпаний. Такий, який зазвичай живе на полицях дитячих кімнат і чує більше секретів, ніж дорослі. А всередині корпусу… метелик. Не справжній. Маленька фігурка, закріплена між механізмами, ніби застигла в польоті. Але через лампу здавалося, що він не зовсім застиг. Що він просто чекає правильного моменту, щоб згадати, як рухатись.
— Це… — почав Мирон.
— Портал, — одразу сказала дівчинка.
Мирон повільно підняв очі.
— Для кого?
— Для мого кота.
Пауза.
У магазині стало настільки тихо, що один із годинників буквально затримав свій тик, щоб послухати.
Мирон повільно видихнув.
— Добре. Я вже бачив багато речей. Але коти… це новий рівень ліцензії реальності.
Дівчинка серйозно кивнула.
— Він не звичайний.
— Всі так кажуть.
— Він зникає.
Мирон злегка нахилив голову.
— Це вже складніше.
— І повертається іншим.
— Іншим як?
— Іноді мокрий. Іноді з пилом. Іноді пахне… як дощ, який ще не був.
Вона говорила це абсолютно серйозно. Як звіт. Як факт, який не потребує перевірки.
Мирон потер скроню.
— А ти впевнена, що це не просто кіт, який гуляє?
— Ні, — твердо сказала вона. — Він дивиться на мене так, ніби знає, що я буду дорослою.
Це прозвучало настільки несподівано, що Мирон на секунду забув посміхнутись.
Бо іноді діти формулюють речі так точно, що дорослі починають нервово перевіряти, чи вони взагалі правильно живуть.
— Це… дуже специфічний кіт, — нарешті сказав він.
— Він навчив мене чекати.
Мирон глянув на годинничок ще раз.
Метелик всередині здавався майже живим. Або просто дуже добре зробленим. Межа між цими двома речами тут була підозріло тонка.
— Добре, — сказав він нарешті. — Давай подивимось, що з твоїм порталом.
— Він зламався, — швидко додала дівчинка.
— А як ти це зрозуміла?
— Він перестав дзижчати.
Мирон підняв брову.
— Годинники зазвичай не дзижчать.
— Цей дзижчав, коли кіт повертався.
Мирон тихо засміявся.
— Я навіть не хочу знати, як виглядає “повернення кота з дзижчанням”.
Він взяв інструменти. Розкрив корпус. І одразу зупинився.
— Хм.
— Що? — одразу насторожилась дівчинка.
— Тут… незвичайна збірка.
— Це погано?
— Це… творчо.
Він обережно торкнувся механізму. Метелик всередині ледь здригнувся від світла лампи. І на мить здалося, що він “дивиться” у відповідь.
— Ти його сама робила?
— Ні, — серйозно відповіла вона. — Я просто попросила годинник, щоб він допоміг.
Мирон підняв брову.
— І він допоміг?
— Так.
Пауза.
— Спочатку.
Мирон пирхнув.
— Це чесно. Мені подобається чесність у катастрофах.
Він почав лагодити. Повільно. Обережно. Наче розмовляв із механізмом, а не ремонтував його.
І раптом сказав:
— А як звати твого кота?
— Немає.
Мирон завмер.
— В сенсі?
— Він не любить імен.
Один із годинників на стіні раптом тихо клацнув, ніби підтримав цю життєву позицію.
— О, навіть вони згодні, — пробурмотів Мирон. — Чудово. Скоро у мене тут імена матимуть тільки рахунки за електрику.
Дівчинка серйозно подивилась на годинники.
— Їм теж не дуже подобаються імена.
— А що їм подобається?
Вона подумала.
— Коли їх слухають.
— Це вже філософія.
— Він любить, коли його кличуть.
Мирон посміхнувся.
— Дуже зручно для кота. Менше відповідальності.
Дівчинка кивнула.
— Він каже, що імена прив’язують.
Мирон тихо видихнув.
— Я починаю підозрювати, що твій кіт або дуже мудрий… або дуже нахабний.
— І те, і те.
Годинник клацнув. Один раз. Другий.
І раптом метелик всередині ніби “впіймав” рух — і знову завмер у правильному положенні, як актор, якого нарешті поставили в світло сцени.
— О! — сказала дівчинка.
— Поки що не “о”, — сказав Мирон. — Але майже.
Він закрив корпус. Покрутив завод. І годинничок тихо пішов. Не гучно. А так, ніби дихає.
— Ось, — сказав він. — Тепер твій кіт завжди знатиме, коли повертатись.
Дівчинка обережно взяла годинник. Подивилась на нього довго, ніби перевіряла, чи він справді став частиною її історії.
— А якщо він забуде?
— Не забуде.
— Чому?
Мирон трохи нахилився.
— Бо тепер у нього є причина.
Вона кивнула так серйозно, ніби це була найважливіша угода у світі.
І раптом спитала:
— А ви вірите в час, який ховається?
Мирон усміхнувся краєм губ.
— Я щодня з ним працюю.
— Це не відповідь.
— Це найчесніша відповідь, яка в мене є.
Вона трохи подумала. Так, як думають ті, хто ще не навчився відмовлятися від питань.
Потім сказала:
— Ви нормальний.
Мирон засміявся.
— Це найнебезпечніший комплімент, який я сьогодні отримував.
Дівчинка вже йшла до дверей.
І раптом обернулась.
— Якщо мій кіт прийде, ви йому скажете, що я чекала?
Мирон кивнув.
— Скажу.
— І що я не сердилась.
— Скажу і це.
— І що я трохи виросла.
Мирон на секунду замовк. Потім тихо:
— Це він і так побачить.
Вона пішла.
Двері закрились.
І магазин знову став звичайним… приблизно на десять секунд.
Бо наступного дня. Рано. Коли Мирон відкрив двері «Часового маяка», на порозі лежало щось маленьке. Він нахилився.
Пил. І в пилюці — відбиток лапки. Котячої. Маленької. Ідеально чіткої. Наче хтось пройшовся крізь час і на мить вирішив залишити підпис.
Мирон довго дивився на неї.
Потім повільно сказав:
— Ну… це або кіт.
Пауза.
— Або я офіційно починаю приймати заявки на здоровий глузд.
З-за спини тихо тикнув годинник.
Наче хтось проходив повз і не зайшов. І десь у повітрі, дуже коротко, ніби між секундами:
…Мяу.