Підрозділ 16. «Опівніч, якої ще не було»

Того вечора «Часовий маяк» поводився… дивно навіть за своїми мірками.
Світло лампи над прилавком не просто світило — воно ніби вагалося, як людина перед важливим словом.
Годинники не сперечались. І це вже було підозріло. Один маятник зупинявся на частку секунди довше, ніж мав би. Інший — поспішав, але не вперед, а… наче вбік. Третій тихо дзенькнув сам собі, ніби перевіряв, чи він узагалі ще існує.
— Це нове, — пробурмотів Мирон, прислухаючись. — Ви що, репетируєте щось без мене?
Ніхто не відповів.
Але тиша була не порожня. Вона була… наповнена очікуванням. Як кімната перед грозою, коли навіть пил знає більше, ніж люди.
Мирон саме намагався налаштувати старий кишеньковий годинник, який вперто відставав на дві хвилини, коли двері відчинились.
Без дзвіночка. Без звуку. Просто… відкрились. І навіть це здалося неправильним. Бо цей дзвіночок ніколи не мовчав. Навіть коли не було відвідувачів, він іноді дзенькав сам по собі, як старий, що бурмоче уві сні.
Вона зайшла так, ніби була тут раніше. І не раз. Жінка. Або дівчина. Або хтось між цими визначеннями, які раптом здалися надто вузькими. Її одяг був простий, але… не зовсім зрозумілий. Наче знайомий, але з дрібними деталями, які не вкладались у «тепер»: застібки там, де їх не мало бути, тканина, що змінювала відтінок, коли вона рухалась. І щоразу цей відтінок ніби запізнювався на пів секунди за її рухом. Волосся спадало на плечі хвилями, ніби теж не визначилось, який час їм пасує. А очі… Очі дивились так, ніби вже бачили цей момент. І ще один. І ще.
— Ви зачинені, — сказала вона спокійно.
Мирон підняв брову.
— Я працюю, коли треба. — він глянув на двері, — а ви, здається, зайшли, коли змогли.
Вона ледь усміхнулась.
— Гарне формулювання.
Мирон відчув, як один із годинників позаду нього раптом зробив «тик» трохи гучніше.
Наче привітався. А інший — ніби затримав подих.
— Чим можу допомогти?
Вона підійшла до прилавка. Не поспішала. Але й не затримувалась. Рухалась так, ніби точно знала, скільки часу має.
— У мене зламався годинник, — сказала вона.
— Це трапляється.
— Не так.
Пауза.
Вона поклала його на стіл.
І світ… трохи змінився.
Мирон не одразу зрозумів, що саме. Просто повітря стало щільнішим. Наче між секундами з’явився додатковий шар.
Годинник був дивний. Не старий. Не новий. Не механічний. Але й не електронний. Його поверхня ледь пульсувала, як шкіра, що пам’ятає тепло. А замість звичних стрілок — щось схоже на світлові лінії, які іноді з’являлись… і зникали. І коли вони зникали, здавалося, що зникає не лінія — а сама можливість її існування.
— Цікаво, — тихо сказав Мирон. — І що саме з ним не так?
— Він… перестав бути тут, — відповіла вона.
— В сенсі?
— Він відстав від вашого часу.
Мирон нахилився ближче. Його пальці зависли над корпусом.
— Мого часу?
— Вашого. Цього. — вона легко торкнулась прилавка, — теперішнього.
— А у вас… який?
Вона подивилась на нього. І на секунду здалося, що її очі відбили не магазин, а щось інше.
— Той, який ще не вирішив, чи бути.
Мирон усміхнувся.
— Ви або поетеса, або проблема.
— Іноді це одне й те саме.
Він обережно взяв годинник. І здригнувся. Не сильно. Але достатньо, щоб помітити.
— Він теплий, — сказав він.
— Він пам’ятає.
— Що саме?
— Те, що ще не сталося.
Мирон глянув на неї уважніше. Тепер уже не як на клієнтку. Як на загадку, яка не просить розгадки, але стоїть прямо перед тобою.
— Ви туристка?
— Можна й так сказати.
— І звідки ж?
Пауза.
Вона посміхнулась. Ледь.
— З місця, де запізнення не пробачають.
— Суворо.
— Зате чесно.
Мирон перевернув годинник. Спробував знайти кришку. Шов. Гвинт. Нічого.
— А як він відкривається?
— Він не відкривається.
— Чудово. Люблю виклики.
Він узяв тонкий інструмент. Ледь торкнувся корпусу. І той… сам розкрився. Тихо. Як вдих.
— Ну, тепер я ображений, — пробурмотів Мирон. — Я тут стараюсь, а він сам.
Вона тихо засміялась.
— Він реагує не на інструменти.
— А на що?
— На намір.
— Це вже звучить небезпечно.
Всередині… Це не було механізмом. Не зовсім. Там не було шестерень у звичному сенсі. Були структури, схожі на них, але вони рухались не по колу. А… як хвилі.
І світло. М’яке. Пульсуюче.
І в цьому світлі було щось… знайоме. Наче ти вже бачив це колись. Але не пам’ятаєш коли.
— Я такого не бачив, — тихо сказав Мирон.
— Я теж. Колись.
Він глянув на неї.
— І що він робить?
— Він синхронізує.
— З чим?
— З тим, ким ти стаєш.
Мирон пирхнув.
— То він у вас не зламався. Він просто заплутався. — Чоловік поправив окуляри. — І чого ви хочете?
— Щоб він знову… співпав.
Мирон замислився. Провів пальцем по дивному механізму.
І в цю мить один із годинників на стіні раптом почав тикати… назад.
— Ви це чули?
— Так.
— Мені це не подобається.
— Вам і не має подобатись.
Мирон зітхнув.
— Добре. Спробуємо. Але якщо у мене тут відкриється портал або щось вибухне — ви прибираєте.
— Домовились.
Він обережно торкнувся однієї зі «шестерень». Закрив очі на секунду.
— Тихіше, — прошепотів він. — Я вас чую.
І раптом… годинники навколо почали реагувати. Один. Другий. Третій. Їхні стрілки здригнулись. Один маятник різко зупинився — і повис у повітрі, не торкаючись нічого. І це було… неправильно.
— Ви це бачите? — тихо спитав Мирон.
— Так.
— Це нормально?
— Ні.
— Прекрасно.
Світло в годиннику спалахнуло трохи яскравіше.
Мирон повільно повернув одну з деталей. Не механічно. Інтуїтивно.
— Ви впевнені, що хочете повернутись… туди? — раптом спитав він.
Вона мовчала.
— Там не легше, — додав він.
— Я знаю.
— Тоді чому?
Вона подивилась на нього.
— Бо я ще не закінчила.
Тиша.
— Це хороша причина, — кивнув Мирон.
Він закрив корпус. Годинник… затих. Потім — ледь засвітився.
— Готово? — спитав він.
— Майже.
Вона взяла його в руки. На секунду заплющила очі. І… щось вирівнялось. Наче світ підлаштувався під неї. Або вона — під нього.
— Тепер — так, — тихо сказала вона.
Мирон видихнув.
— Добре. Бо я вже почав хвилюватись, що мені доведеться пояснювати це бухгалтеру.