Підрозділ 10. «Для тих, хто дарма не витрачає хвилини»

Двері магазину годинників тихо дзенькнули. Така собі скромна мелодія для тих, хто не хоче, щоб на нього звертали увагу. Але Мирон звернув. Він завжди звертав.
Вона ввійшла, як людина, яка намагається не залишити по собі сліду — злегка пригнічена постава, затиснуті плечі, брови, що весь час намагаються злетіти до скронь. Її пальто було білим, чистим, але на плечах – дрібні краплі дощу, що вже починався зовні. Волосся зачесане в недбалий вузол – не через моду, а тому що так швидше. Її сумка була великою й важкою, ніби в ній лежало все її життя.
Жінка обережно переступила через поріг магазину, ніби боялася зрушити час із місця.
Мирон дивився на неї з-за стелажа, поправляючи один зі старовинних маятникових годинників.
— Скажу вам чесно, — озвався він неквапом, — ви виглядаєте так, ніби час вас вкусив.
Жінка зупинилася. Потім усміхнулась — втомлено, але з ноткою цікавості.
— Не вкусив. Просто дихає мені в спину останні десять років.
— А ви все ще не обернулись подивитися, що в нього за обличчя?
— Я намагалась, але він швидкий.
Мирон кивнув — мовляв, розумію. Повільно підійшов до неї, обтираючи руки ганчіркою, на якій була пилюка з, можливо, XIX століття.
— Ви вже вирішили, який саме? — спитав він, легко кивнувши на вітрину, де стояли настінні годинники. Вона саме там зупинилась — мовчки, серйозно, зосереджено — ніби обирала собі нового друга, що не зрадить.
— Це… не зовсім для мене, — трохи зніяковіло сказала вона. — Для бабусі. Вона вважає, що я гаю життя.
Мирон не посміхнувся. Лише нахилив голову й глянув так, ніби намагався прочитати невидимий напис між її бровами.
— А чим ви займаєтесь?
— Я викладаю онлайн-курси з сучасного мистецтва. Ще трохи ілюстрацією. І... ну, в неї це називається «гратись у картинки замість нормальної роботи».
— Хмм, — промовив Мирон і ковзнув поглядом по годинниках. — Цікаво, що ви кажете «в неї», а не «в моєї бабусі».
— Ви що, психолог?
— Ні. Просто я слухаю, коли люди намагаються не сказати головного.
Жінка трохи опустила очі.
— Можливо, вона мене любить. Просто… не розуміє.
Мирон узяв з полиці маленький настільний годинник у формі яблука. Простенький, з дерев’яною текстурою й ледве помітними цифрами — так, ніби сам боявся показати, скільки часу вже минуло.
— Оцей. Саме він. Для бабусі.
— Чому?
— Бо виглядає, наче з дитинства. Він ніби не спішить. І він тихий. І бабуся, можливо, вперше за довгий час зможе не чути, як тікає час. А просто жити.
Жінка злегка засміялась, але більше втомлено.
— Але вона якраз хоче, щоб я не тікала. Щоб рахувала кожну хвилину. Щоб не байдикувала. Щоб... щось досягала.
— А ви знаєте, чому вона так каже?
Вона знизала плечима.
— Бо боїться, що я залишуся ні з чим.
— Ні, — спокійно заперечив Мирон. — Бо боїться, що ви щасливі, а вона — ні. І час, який у вас є, на її думку, використовується не за призначенням. Бо її щастя було іншим. Вижити. Відкласти. Заробити. Не мріяти. Встигнути.
Жінка затихла. На щоках її з'явився легкий рум’янець — від правди, яка торкається не зовні, а зсередини.
— Це боляче.
— Це правда, — додав Мирон. — Але правда — не завжди ворог. Її можна запакувати в коробочку з бантом, додати гарного годинника — і віддати назад. Сказати: «Ось, бабусю. Я зберігаю час. Для тебе. Але я ним ще й малюю».
— Малюю?
— Ну а що ж іще. Ви ж не думаєте, що всі ці секунди створені лише для того, щоби рахувати податки і встигати на автобуси? Деякі секунди створені не для користі. Для ліні. Для кави, яка холоне. Для людей, які не поспішають.
Вона посміхнулась — вперше по-справжньому. Не тому, що треба ввічливо, а тому що всередині щось розмерзлося.
— Ви дуже дивний.
— Я — годинникар. Ми завжди трохи поза часом.
Вона взяла годинник. Покрутила його в руках. Ніби прослухала — чи справді він не тікає, а чекає.
— А якщо вона його не прийме?
— Прийме. Якщо ви скажете не годинником. А собою.
— Себе я їй вже стільки років не показувала.
— Час почати.
Вона не відповіла одразу. Лише кивнула — майже непомітно, ніби це рішення ще боялося власного звуку.
На мить її пальці затримались на краю прилавка, ніби вона намагалася втримати щось невидиме — сумнів, звичку мовчати, старий страх бути незрозумілою.
Але потім відпустила.
І в цій маленькій дії було більше руху вперед, ніж у всіх її попередніх спробах щось комусь довести.
Вона купила саме той годинник — дерев’яне яблуко. І поклала його в пакунок, у який потім сховала ще одну річ — листа, якого написала вже вдома. Там були слова:
«Я займаюся безділлям, бабусю. Але в цьому безділлі — життя. І я його не втрачаю. Я його розфарбовую. І, можливо, одного дня ти побачиш: те, що здавалося тобі пустим, насправді — повне».