Підрозділ 5. "Жінка, яка бачила пальцями"

Мирон не любив понеділки. Особливо ті, коли дощ починався ще до того, як він встиг відкрити ролети магазину, і повітря було густе від вогких ароматів вогкості і старого дерева. У такі дні годинники наче застигали у сплячці, їх "тик-так" звучало ледве чутно, швидше схоже було на приглушене тикання, ніби сам час втратив інтерес і теж скучив за сонцем. Дзвінок годинника над входом видавав дивний, скрипучий звук — не такий, що приносить розраду, а скоріше тривогу.
— Та не починай і ти, — буркнув Мирон, дивлячись на великий мідний годинник, що висів біля каси, немов старий друг, якому останнім часом стало нездорово. — Мене й так вже життя поскрипує, не вистачало, щоб і ти хворів.
Він повільно підійшов до вітрини, протер запітніле скло ганчіркою, зітхнув і вперше за день подивився на порожню, мокру від дощу вулицю. Тоді його увагу привернула постать під ліхтарем. Маленька, схована у сірий плащ, стояла, ніби чекала чогось неминучого. Паличка в руці робила тонкі, ледь помітні коливання — мовби хтось намагався відчути навіть найменший порух повітря.
Мирон прищурився. І щось у цій постаті торкнулося його душі — впевненість, відсутність страху, тиша, що звучала глибше за будь-який шум.
— Та не може бути... — тихо промовив він і зробив кілька кроків назустріч.
Жінка підняла голову, повільно повернула її в його бік. Він помітив, що її очі були закриті, і це не було знаком слабкості — навпаки, це була неймовірна сила.
— Пані… ви загубились? — обережно спитав Мирон, зупинившись перед нею.
— Ні, — відповіла вона м’яко, з певністю. — Я шукаю годинник. Старий. З боєм. У ньому щось зламалось. Тепер він... мовчить.
Мирон відчув, як йому холодно на душі. Ці слова, мов важкий камінь, впали у його серце.
— У вас є цей годинник? — спробував уточнити він.
— Я його не бачу, — з усмішкою відповіла жінка, — але чую. Завжди чула. Він відліковував мою ніч, мої думки, мої сни. Кожен удар — як подих життя. А тепер тиша. І в цій тиші — страх.
Мирон зробив глибокий вдих. Його думки кинулись у минуле — у ті дні, коли не стало батька, коли по кімнаті ніби вмер час. Він знав цю тишу, знав, що вона гірша за будь-який шум.
— Заходьте, — сказав він, намагаючись приховати тремтіння в голосі. — Я зроблю вам чай. І, можливо, ми разом почуємо ваш годинник.
Жінка посміхнулася. Посмішка, що зігрівала.
— Ви пахнете дивно. Пилом, ладаном, трішки тютюну… і чимось давнім, як казка, яку розповідають біля вогнища. Ви — годинникар?
— Так, — тихо відповів Мирон. — І, мабуть, казкар.
У магазині вона сіла повільно, з гідністю, що видавала силу навіть у беззору. Її пальці обережно ковзали поверхнею старого дерев’яного столу, немов читали історію кожної подряпини, кожного сліду часу.
— Я не знаю, як він виглядає, — сказала вона, коли чай трохи охолов. — Мені його подарував чоловік колись... Перед тим, як він перестав бути поруч. Я вмію його "бачити". Коли торкаюсь — відчуваю вібрацію. Кожен годинник має свою душу, своє серцебиття, свій шепіт. Ви ж це знаєте?
Мирон мовчки кивнув, відчуваючи, що вона не бачить його усмішки.
— Так. Кожен має душу.
— Ось чому я тут. Мені здається, душа мого годинника заховалась, а я без неї трохи загубилась.
— Як вас звати? — запитав Мирон.
— Яна, — відповіла вона. — А вас?
— Мирон.
— Мирон... — вона злегка посміхнулась. — Як камінь. Але у голосі — вода.
Він усміхнувся у відповідь і відчув у собі дивне тепло — наче тріщина в якійсь застиглій частині душі нарешті почала розкриватися.
Вони піднялися до кімнати ремонту — святилища майстерні. Яна ступала з точністю хірурга, ведена запахами, відлуннями й безпомилковою впевненістю. Її руки торкалися кожного предмету, неначе розшифровуючи невидимі слова, написані годинниковим механізмом.
— Ось, спробуйте цей, — сказав Мирон, подаючи їй старий камінний годинник.
Яна поклала пальці на нього, зосередилась... і похитала головою.
— Ні. Він говорить занадто голосно. Мій годинник шепоче. Іноді — співає.
Мирон подав їй інший.
— Занадто сухий. Цей скрипить, як втомлений дідусь, що забув усі казки.
Ще один.
— Оцей... — вона завмерла, пальці затремтіли. — Це він.
Мирон уважно подивився на годинник. Він дійсно був у майстерні — якийсь хлопчисько приніс його і сказав, що це "бабусина фігня", і що треба "зробити або викинути".
— Тут поламаний маятник, — пояснив Мирон. — Але серце його ще б’ється.
— Відновіть його, — попросила Яна. — Я не можу без нього спати.
— А ви... тут залишитесь, поки я це зроблю? — Мирон подивився на неї, ледь стримуючи бажання запитати щось більше.
Вона посміхнулась, легка і тепла.
— Якщо ви не проти компанії, що нюхає ваші речі.
Він відчув, як всередині щось клацнуло — як поламаний механізм, що знову став на місце.
Весь день вони провели поруч. Яна розповідала історії — смішні, сумні, поетичні. Вона "читала" годинники пальцями, немов сторінки у книзі: один вона назвала "розчарованим філософом", інший — тихим Провансом. Мирон сміявся, пив чай, і відчував, як поступово пробуджується у ньому забута жага до життя.
Ввечері, коли дощ стих, а маятник годинника знову заспівав своє урочисте "тік-тік", вона нахилилась і тихо промовила:
— Дякую вам. За те, що повернули мені час.
— А ви мені — голос, — відповів він.
Яна на мить завмерла. Потім обережно доторкнулася до його обличчя. Він не здригнувся — навпаки, дозволив її пальцям «читати» зморшки, тіні, історії, яких ніколи раніше не показував нікому.
— Ви гарний, Мироне, — сказала вона, — тепер я це знаю точно.
У той вечір Яна залишилась ночувати в майстерні — на дивані біля вікна, з якого чути було бій годинника. Мирон сидів поруч, слухав цей ритм, що бив кожні п’ятнадцять хвилин, і вперше за багато років не боявся тиші.
Бо тепер у тиші хтось був.