Глава 3. Серце древніх світів (Частина 2)

Після події в древніх руїнах Амрам і Сільвія піднялися на вершину пагорба, звідки відкривався вид на невідомі землі. Далечінь простягалася хвилясто: ліс переходив у гірські хребти, а там, де не доходило людське око, світ тремтів від магії, що здавалася живою.

— Я ніколи не бачив нічого подібного, — промовив Амрам, вдихаючи прохолодне повітря.

— Це як світ, що дихає, — відповіла Сільвія. — І він відгукується на нас…

Їхній шлях вів у низину, де магія світу концентрувалася у струмках яскравого світла. Кожен крок був випробуванням: трава під ногами світлилася, а повітря наповнювалося шепотом давніх заклять, що перевіряли їхню мужність і відвагу.

Раптом перед ними з’явилися істоти, яких вони ніколи не бачили. Їхні тіла складалися з тіні і світла, а крила мерехтіли барвами, яких не існувало у звичайному світі. Очі світлися золотом і червоним, а шепіт лунав у голові, заповнюючи сумніви:

— Відступіть… або залишитесь назавжди…

Сільвія глибоко вдихнула, відчуваючи, як її серце б’ється в унісон із Амрамом.

— Ми не відступимо, — сказала вона. — Разом ми сильніші.

Амрам підняв руки, і магія серця злилася з її енергією. Потік світла прокотився по землі, а істоти відступили, не витримавши сили, що виходила від двох злитих сердець.

— Вони тестують нас, — пояснив Амрам. — Але не можуть зламати, бо ми разом.

Далі їхній шлях привів до кришталевої печери, де магія світу була настільки концентрованою, що камені світлили власним світлом, а кристали під ногами резонували енергією сердець. Тут кожен крок вимагав концентрації: неправильний рух міг активувати пастки або пробудити темних істот, що спали століттями.

— Це схоже на серце світу, — тихо сказала Сільвія, торкаючись кристала. — Воно відгукується на нас.

— І воно відчуває нашу єдність, — відповів Амрам. — Довіра і любов — сильніші за будь-яке закляття.

Коли вони рухалися далі, кристали засяяли яскравішим світлом, і з тіні почали виникати великі істоти. Вони мали вигляд людей, але були витягнуті і покриті темною слизькою шкірою, як тіні у руїнах. Їхній шепіт лунав як сотні голосів, сповнений загроз:

— Ви не повинні були сюди йти…

Амрам і Сільвія злили свої енергії у потік світла, і бар’єр розсік темряву, але істоти не відступили. Вони атакували з усіх боків, кидаючи потоки темної магії, що випалювали повітря і створювали густий туман.

— Тримайся за мене! — крикнув Амрам, і їхні серця злилися в єдину хвилю світла. Потік енергії розсіяв темряву, а істоти відступили, залишивши після себе легкий туман і відчуття невидимої присутності.

— Це було набагато сильніше, ніж у руїнах, — промовила Сільвія. — Вони тестують нас постійно.

— І ми пройдемо все, — відповів Амрам. — Разом.

Вони підійшли до глибокого озера всередині печери. Вода світилася зеленим світлом, а під її поверхнею можна було відчути потужну магію, що тримала баланс світу. Завдання полягало у тому, щоб підняти кристал із глибини озера, не порушивши природного потоку енергії.

— Довіряй серцю, — сказав Амрам. — І рухайся разом зі мною.

Сільвія відчула, як вода обволікає її енергію, як магія відповідає на ритм серця Амрама. Разом вони підняли кристал із глибини, і вода засяяла яскравим світлом, відбиваючи їхні посмішки у кришталевій гладі.

— Ми зробили це, — промовив Амрам, стискаючи її руку. — Але я відчуваю, що попереду ще більша небезпека.

Темрява ховалася за кристалами, але тепер Амрам і Сільвія відчували силу, яку не могли зламати ні тіні, ні прокляття. Їхні серця билися в унісон, і магія світу відгукувалася на їхню єдність.

Вони піднялися на вершину печери, де світло кристалів розливалося на весь горизонт. І хоча темрява залишалася за межами, Амрам і Сільвія знали: вони крокують назустріч пригодам, що змінять їхні долі назавжди, бо їхня сила — у злитті магії та сердець.