Вічний утікач

"Я їду додому,довгий шлях вже позаду, попереду - дім, це був доволі довгий шлях" подумав Петро, після того як хвилин з 20-ть просидів у попутці і мовчки дивився на сірий, монотонний краєвид, я скоро буду вдома. Досить довго-34-х річний Петро Липа їздив з одного міста до іншого, у марних пошуках чогось, чого саме не міг сказати і сам Петро, все життя він хотів чогось досягти, але зараз він просто хотів повернутись і хоча б раз побачити свого сина. Він не міг точно пригадати, коли останній раз бачив свого 6-річного Андрія, здається рік тому, може 2-ва, хоча це не дивно -з араз Петро не міг згадати скільки він йшов по дорозі з протягнутою дорогою, поки йому не зупинилася ця машина. Величезний, старий, чорний драндулет родом з середини ХХ-століття (більше він нічого не міг сказати,в машинах він не розбирався), хоча трохи подумавши Петро не міг згадати навіть обличчя чоловіка до якого він сів, і що саме цікаве - з заднього сидіння він не міг розгледіти водія, його сидіння було в напівтемряві:
 -Давно вже йдеш так?- Раптом спитав водій
 -А...?О так давно, пару годин-
 -Я що перший хто зупинився?-
 -Якщо чесно, то це перша машина яку я побачив на дорозі, за весь день... дивно-
 -Ну погода сьогодні паскудна-
 Паскудна?Та більш похмурої, монотонної погоди Петро в житті не бачив - на небі не було жодного натяку на ясне небо, чи сонце, лише густі сірі хмари, та й трава вздовж дороги надиво швидко пожовтіла, хоча надворі був ще серпень. Лише хмари на небі і мертва трава по рівній землі, більше нічого. Тай дорога була якоюсь дивною - прямою, ніяких поворотів, не вправо, не вліво, дорога йшла лише прямо і нічого не змінювалось, дивно все це якось:
 -Куди їдеш мужик?- Спитав Петро з ввічливості, а не цікавості
 -Так в одне село, продати машину-
 -Ну бажаю удачі- сказав Петро, хоч і невірив що цей допотопний драндулет хтось взагалі купить. Хоча якщо задуматись,то багато хто був би непроти купити якусь стару машину в хорошому стані, а ця була аж надто доглянута, наче її тільки з конвеєру випустили:
 -А ти куди прямуєш?- Поцікавився водій
 -До сім'ї, давно не бачив сина-
 -Ну думаю вони тебе будуть раді бачити, Петре-
 -Звідки ти знаєш як мене звуть?-
 -Ти сам сказав коли сідав у машину, я доречі Херберт Галіфанкіс...
 -...Херберт?-
 -Я грек, тому і ім'я таке непересічне, та друзі звуть мене Хе, вибач що не привітався-
 -Нічого- сказав Петро,намагаючись пригадати чи дійсно він називав своє ім'я.                                         За цей день він аж надто багато позабував, та й начхати, його більше цікавило чи раді його будуть бачити. Він не був упевнений чи його взагалі згадають, син так точно, жінка так і взагалі буде йому не рада, лише його грошам, тим клятим копійкам які він все ж посилав додому на роботах, де він не міг надовго затриматись. Зрештою батько правильно казав "Нічого путнього з тебе не вийде, лише вічний утіках". Це були останні слова які він почув від батька, у той день, в 18-ть він, ще вчорашній школяр втік з дому, хотів щось довести батькам, але ким він тоді хотів стати? Художником здається, за ті 10-ть років років поневірянь він змінив купу робіт, і через те чи інше лайно, він був змушений спочатку відмовитись від малювання, потім писання, а вже тоді редагування книг, все через клятий заліт. А все ж йшло непогано, він упевнено тримався у видавництві, і через жінку на одну ніч, Петро спочатку одружився на ній, а згодом - переїхав до іншого міста, знову:
 -Мабуть складно було весь цей час небачитись з сином, так?-
 -Так складно-
 -Я думаю, рік небачити сина це дуже важко- сказав як відрізав водій
 -Звідки ти знаєш скільки мене не було вдома?- Здивовано спитав Петро
 -По твоїх очах видно, що ти давно не був вдома, от я і подумав рік, а може і 2-ва, от і сказав рік-
 "Він що читає мої думки?" Подумав Петро, як він примудрився сказати те, про що він подумав пару хвилин тому? Від цього Петру стало сильно непособі, а водій тим часом і далі провадив:
 -А якщо не секрет, чому ти так довго не був вдома?-
 -Знаєш, це секрет, тому я нічого тобі не скажу-
 -Добре,нехай- сказав водій, і далі поїхав по прямій дорозі.
 "Ти ж всеодно знаєш чому мене не було вдома, я правий?"подумав Петро ,тай якщо на нього подивитись, ставало і так ясно чому він був не вдома - він був типовим бродячим волоцюгою. Після одруження і переїзду Петру стало ясно, що з цією жінкою в нього точно немає нічого спільного, лише син. Син якого він полюбив усім серцем - єдина причина чому він витримав з цією жінкою 5-ть років спільного життя (чи 4-ри) , з цією нудною, навіженою сукою що кожен день його життя перетворювала на пекло, проте терпіння не безмежне і звільнившись з роботи, Петро сказав що спробує знайти роботу деінде, в іншому місті, буде пересилати гроші - так він назвав свою втечу жінці, а та радо погодилась. От тільки з сином розлучатись було складно, але він усе одно пішов. Раптом машина почала їхати значно повільніше - замість 70-ти кілометрів, стало 30-ть на годину. Це дуже здивувало Петра,він сказав:
 -Чого так повільно, на дорозі ні машини?-
 -За декілька кілометрів звідси сталась аварія, пішохід йшов вздовж дороги, на нього наїхала машина, і водій і пішохід померли-
 -Серйозно? Чорт паршиво, а звідки ти це взяв, я не бачив ніякої аварії на дорозі?-
 -За годину до того, як я тебе взяв проїхав повз неї, жахливе видовище-
 "Весело, шкода бідолаху, чорт, на його місці міг бути я" подумав Петро, так весело було б йому, якби він не встиг попрощатись з сином. Цей останній рік він тільки те і робив що тікав, тікав від однієї паскудної роботи до іншої, з одного міста до іншого, тікав від самого себе, але ж від себе не втечеш? От він і вирішив що годі з нього бути втікачем, годі вже змінювати роботи як рукавички. Він вирішив повернутись додому, знайти нарешті нормальну роботу, хоч якось ужитись з жінкою і виховати свого сина поки непізно. Раптом здалеку щось з'явилось, спочатку дим, а потім силует розбитої машини, схожої на ту в якій він сидів. Вони зупинились, водій повернувся до Петра і вказуючи на аварію сказав:
 -Ну я ж тобі казав аварія, треба бути обережним-
 Петро мов укопаний почав дивитись на аварію - машина була не просто схожа, це був брат-близнюк. В машині було видно, що окрім водія нікого не було, у нього ж був побитий череп і він давно вже був мертвий, але найцікавіше було потім. Петро глянув на перехожого і був шокований - він був вдягнений у джинцову куртку і штани, прямо як і він, тай зачіска була так сама, він сказав водію:
 -Що це означає? Хто ти такий?-
 -Вибач мені Петро, я тобі збрехав-
 -Що ти несеш, поясни вбляха!- Прокричав Петро, а тоді водій глянув на нього впритул і сказав:
 -Мене звуть не Херберт, мене звуть Херон- Петро не зразу зробумів це, та водій і далі казав -знаєш з водієм було простіше, він одразу це прийняв і спокійно пішов, та ти сильно хотів жити, побачити сина, от мені і довелось тебе шукати-
 -Що ти верзеш, я нерозумію?-
 -Ти помер, пару хвилин тому, я показував тобі це щоб ти нарешті це зрозумів-
 -Ні ні, я ще не побачився з сином, ще стільки не встиг-
 -Неможна встигнути все, твій час прийшов-
 -Випусти мене, випусти!!!- Кричав Петро намагаючись відкрити двері, марно.
 А водій тим часом повернув голову, завів машину, і вони поїхали далі, останнє що він сказав Петру це:
 -Поїхали, зустрінемось з твоїм тезкою, а може і ні- і в цю мить дорога запалала, човен рушив далі.
 Петро все ще намагався вирватись, та в нього не вийшло, він жив вічним утікачем, ним і помер, дечого вже ніколи не зміниш.