Частина 4

Провівши ніч в невеликій таверні "Сонячна кульбаба", Стефані з’явилася на позначеному місці рано вранці разом з Фенні. Караван складався з двох десятків коней і п'яти обозів. У центрі всього цього "базару", на невеликій бочці стояв низький світловолосий полуельф середніх років, і надавав накази робочим, які завантажували обози. Коли більша частина мандрівників зібралася, він підняв руки і покликав усіх до себе:

— Мене звуть Ардаріан. Я буду вашим провідником на Північний Маяк наступні 15 днів. Прошу бездоганно виконувати всі мої накази і прохання. Від мене буде залежати, чи доберетеся ви до місця призначення живими. Все зрозуміло? Дякую за увагу. — з часткою роздратованості промовив полуельф.

Ніхто у відповідь не сказав і слова.

Після такого швидкого і своєрідного вітання, він зайнявся рівномірним розподілом охорони, коней і обозів таким чином, щоб ніхто один одному не заважав, а вартові були готові захищати людей. В саму охорону входило близько десяти воїнів, включаючи і саму Стефані.

Після всіх приготувань вони рушили рівною колоною за міські ворота і круто повернули на північ. Стефані розглядала кожного супутника: кілька жирних торговців з товарами, пара ченців, велика селянська родина, невелика кількість воїнів в обладунках. Але один з інших вартових каравану їй здався до болю знайомим, проте його обличчя було приховано під капюшоном.

Швидким ходом і йшов караван весь день, крізь ліси й галявини, практично без зупинок. Коли сонце вже почало поступово опускатися, вони зупинилися на привал за невеликим хвойним лісом. На цьому місці вже були старі дрова і сліди багать. Мабуть, під час цих походів привали намагалися влаштовувати на заздалегідь визначених місцях, на яких зупинялися мандрівники і до них, подумала дівчина.

Сівши на велике повалене дерево, Стефані взялася за свої сирні кульки і флягу з трав'яним узваром. Фенні розмірено щипав травичку недалеко від неї. Весь табір відпочивав. Коли Стефані вже доїдала, до неї підійшов хлопець в зеленому плащі і капюшоні, на якого вона звернула увагу ще вранці:

— Стеф! Впізнаєш мене? — вимовив хлопець, відкинувши свій капюшон.

Перед Стефані стояв, посміхаючись, юнак її віку в окулярах і злегка скуйовдженим волоссям.

— Габріель, можна було б і просто привіт сказати. Так і думала, що це ти.

— І я радий нашій зустрічі. Я тебе одразу впізнав по твоїм рудим пасмам волосся! — весело відповів Габріель, розставивши руки по бокам.

Стефані у відповідь промовчала.

— Я думав ти все так само стріляєш нечисть зі свого лука десь на півдні. Дай вгадаю, хочеш потрапити в Колегію, мм?

— Я сама розберуся куди хочу потрапити. Поки тримаю курс на північ... — з явним невдоволенням від питання відповіла Стефані.

— Ех, ну і груба ж ти! Я з усією душею і інтересом! Ну, тоді бажаю тобі успіху. А ось я вступаю на службу в бібліотеку в тих краях, буду досліджувати стародавні свитки! Але перед цим у мене буде ще пара справ в тих місцях.

— Невже по дівчаткам ходити?

— А ось це вже секрет. — із задоволеною посмішкою відповів їй Габріель.

До часу, коли вони закінчили розмову, табір уже почав згортатися. Вже через десяток хвилин всі сиділи верхи і попрямували далі. Стефані обмірковувала несподівану зустріч. Габріель був її колегою ще з часів навчання в академії в невеликому прибережному містечку, де проходило їхнє дитинство. Стефані вважала його вельми забавним і талановитим, але іноді він діяв їй на нерви і з'являвся завжди раптово та несподівано. Як, наприклад, і в цей раз.

Караван проходив по ґрунтовим стежках, які йшли через хвойні ліси і невеликі яри. Перший день шляху вже добігав кінця, коли вони досягли невеликого населеного пункту.

Глухе село було оточено досить купчастим частоколом з сосен, вирубаних в тутешніх лісах. Селище не мало великої таверни, та й в тій могли поселитися хіба що тільки заможні купці. Всі інші провели ніч в стайнях, відпочиваючи на сіні поруч зі своїми кіньми. Після такої ночі у Стефані вже з'явилося велике бажання змити з себе кінний запах. Але, судячи з усього, в найближчі пару днів такої можливості у неї не буде.

В таких пригодах Стефані знаходила свій особливий шарм. З самого дитинства вона не хотіла сидіти на місці, як це робило більшість жителів її містечка. Деякі люди навіть примудрялися за все життя жодного разу не відвідати найближче велике місто. Але це було не про Стефані. Вона вже встигла побувати в різних куточках Північного Королівства і мріяла про мандри в далекі південні землі: Тал'Дзару, Джа'Шань, Царство Гномів і інші землі. Це було на рівні мрій. Але все частіше вона замислювалася: що саме зупиняє її в здійсненні всього цього?

Приблизно так проходили і наступні дні: виїзд на світанку, обід десь на узліссі, ночівля в маленькому поселенні, або ж десь в поле з байками біля вогнища і з почерговим караулом. По дорозі їм також зрідка траплялися мандрівники-одинаки або селяни. Незабаром Стефані і іншим зустрівся ще один караван, що йшов у протилежному напрямку — з Маяку до Естмару. А в один із днів у черговому поселенні Стефані навіть вдалося помитися в жіночих купальнях разом з іншими дівчатами із загону.

Картина навколо каравану починала потроху змінюватися. Лісів стало менше, а боліт більше. Ближче до десятого дня походу трава вже покривалася шаром снігу. Шарф і тепла накидка, які Стефані придбала в Естмарі, стали як не можна до речі. Зустрічних людей на дорозі вже і зовсім не стало. Нескінченна холодна степ вже встигла набриднути кожному.

На ранок тринадцятого дня посеред снігів стояв густий туман. Мандрівники вже згорнули свій табір і сіли по конях. Через туман швидкість каравану була нижчою за звичайну. В цих краях туман був, скоріше, звичайним явищем. Але щось деяких мандрівників в ньому турбувало.