Вчитель Спостерігач

Сцена п'ята

Світло тепле, приглушене, ніби вечір спогадів. Юрій неначе повертається у часи, де все було вперше.

Перший поцілунок —

я не пам’ятаю, де він був і як саме,

але пам’ятаю, як серце вдарилося в грудях,

як світ навколо завмер на мить,

і цей момент — назавжди в мені,

мов тінь, що слідує за кожним кроком.

Другий поцілунок —

недовгий, мов подих вітру,

мов загадка, що зникла зранку.

Він був солодким, але крихким,

наче обіцянка, що не стала правдою.

Він пішов, і залишив порожнечу,

якої не вмієш забути.

Третій — одруження,

народження сина,

тепло сімейного вогнища,

коли руки тримають найцінніше,

але разом із радістю прийшли і шрами —

розлучення, мов шторм, що зносить усе на своєму шляху.

Вони лишили сліди на серці,

але навчали жити, любити і відпускати.

(Пауза. Юрій задумливо дивиться вдалечінь.)

Усі поцілунки були солодкими,

але жоден — не такий, як спогад

про неповернений зошит із хімії,

що тихо зник між сторінок мого юнацтва.

Кохання — це вузли, які ми в’яжемо в наших історіях.

Вони міцніють чи рвуться,

але без них — ми порожні.

Подобається

#1885 в Сучасна проза
#942 в Фантастика
#187 в Постапокаліпсис

Відредаговано: 17.06.2025