Любов.

- Вона ж була тут, правда? – Рокіта розстебнула куртку і зняла шапку.

Її волосся розсипалось по плечах.

- Була? – Любов зачинила двері.

- Даринка.

- А, донька. – Любов вимушено усміхнулась. – Була. І вже кілька місяців, як її немає.  Я думала ти про ту.. ну… іншу… свою …. близнючку.

- Ні. Я знаю де вона. – Рокіта поглядом запитувала куди йти.- Вона скоро прийде. – Дівчина прислухалась до свого подиху. – Або не встигне.

- За мною.

Любов провела дівчину в майстерню.

Рокіта роззирнулась. Довкола пахло шкірою, тканинами, клеєм, фарбою і спокоєм.

- Ти давно шиєш?

- З дитинства. Мої предки шили теж. Я успадкувала це.

- Але розвила до того, що змушуєш інших змінювати власне життя.

- Не можна змусити любити себе чи когось. Це приходить тільки від того, коли дивишся на себе в дзеркало. Або на когось, хто є дзеркалом. - Любов відвернулась до столу і похитала головою. –Я не змушую. Живу власною долею і нікого не чіпаю. Мене не видно.

- Але четверо якось тебе відчули.

Рокіта взяла в руки ножиці.

- Не чіпай. Впадуть – не зможу більше відновити.- Любов почала складати лекала.

- Добре-добре. – Дівчина поклала інструмент.

Світло променем пробивалось крізь штори і яскраво освітлювало поверхню столу, де лежали лекала.

- Вони мене відчули не через те, що я якось «впливала», як ти кажеш,  на інших. Я змінилась. Втратила енергію і вони були змушені мене шукати. Останню краплю, яка доповнить світовий океан плазми. ДНК людства має змінитись.

- Хм. То це їхня задача?

- Так. А хіба Віра про це не говорила?

- Ні. Можливо Ракіта щось взнає. Але я –ні.

- То що ти хочеш?

- Валерій колись сказав, що ти можеш будь-що пошити і в процесі змінюється життя людини.

- Не зовсім так. Я шию і думки плинуть, створюються енергії, що впливають на людину. Відбувається поступове наповнення організму. І, якщо людина має владу, то влада розкриється.  

- Як?

- Який Знак Зодіаку, так і розкриватиметься. Це як меч в камені. Не кожен витягне.  Хто здатен втримати вагу постави, той і носитиме костюм правильно. А той, в свою чергу, віддаватиме силу, даватиме підтримку, статус в кожнім місці, де цей костюм братиме енергію.

- От про Місце.- Рокіта глянула на годинник.

- Поспішаєш?

- Ні. А от Ракіті час би з’явитись.

- Якщо Смерть вас розділила, - Любов усміхнулась, - то …

- Ти в курсі?!

- Я завжди в курсі справ. Але я не втручаюсь.

- То що?

- То вона не з’явиться. В неї інше життя. Не в цім вимірі. Розумієш? Вона піде і влаштовуватиме ваше минуле, щоб змінити майбутнє.

Рокіта пильно дивилась на жінку, що стояла перед нею. Та відвернулась знову до столу і продовжила складати лекала.

- То я …- Рокіта запнулась.

- Ні. Я зараз тобі зроблю примірку. – Любов повільно відсунула в тінь столу стос лекал і витягла з-під столу зметані деталі.- Вдягай.

Ракіта просунула руки в рукава, Любов посадила одяг на плечі і розвернула до себе дівчину.

- Ось так. – Любов запнула поли плаща, що з шелестом майнув і огорнув дівчину за тонку талію, а ґудзики самі застібнулись.

- Ого! – Ракіта глянула на себе в дзеркало і не впізнала.- Та я прямо як дама якась!

- Тобі пора йти. Бо скоро прийде король і вам поки не слід зустрічатись.

- Король? – Очі Ракіти сяйнули.- Живий король?

- Авжеж ні. Твій король. Той, для кого ти королева, а не просто дама.

- Ти закінчиш це?

- Так. Тоді ви і зустрінетесь.

Всі люди йдуть наосліп по життю.
Орієнтиром є лиш мова Предків.
Я визначилась з тим, що я живу.
І в цім житті- деталей купа:

Події. Люди. Речі.

- Що ти сказала? – Рокіта зняла недошитий плащ і передала Любові.

- Нічого. Це дзеркало. Воно іноді розмовляє.

- Дзеркало?

- Ну так. Пішли я тебе проведу до Дверей.

Рокіта крадькома озирнулась на дзеркало і потім глянула на господиню:

- Ти думаєш, що я йшла наосліп?

- Ти дивилась не своїми очима. Очима Ракіти.

Дівчина йшла коридором до виходу.

- Не туди. – Любов її зупинила за руку. – Ось в цю кімнату. Твій король скоро пройде коридором і ти можеш його побачити звідси.

Рокіта увійшла в кімнату, де були скляні стіни і за ними вона побачила Віру та 4-х.

Дівчина озирнулась на Любов в паніці, але та усмінулась:

- Вони тебе не бачать.

Жінка вийшла і причинила двері.

- Як цікаво.

- Ти в цім місці одна.

- Хто це?

- Не зважай. Я кімната, що говорить.

- Стіни мають не тільки вуха?

- Авжеж.

- Як вони туди потрапили, за твої стіни?

- Ніяк. Це ти. Вони всі твої прояви енергій. Але ти одна тут і ти єдина тут жінка.

- Не розумію.- Рокіта сіла просто на підлогу і запитала, - розкажеш що відбувається?

- Віра- це Зрілість твоя. Грань твоя, яка тобі ще недосяжна. Інші –це форми енергії, коли ти щось вивчаєш, коли практикуєш, коли виконуєш в дії і, нарешті, коли насолоджуєшся результатом. В кожної свій час є.

- Це я бачу свої енергії?

- Так. Кожен бачить тільки себе. І це незвично.

- Це чужі люди.

- Так, ми себе зовсім не бачимо зі сторони.

- Але чому так.

- Бо ти тут і нічого не знаєш про себе. Як далі житимеш?

- Без Ракіти?

- Хоча б з цього почни.

- Я зараз в  кімнаті і чекаю на …. На свого короля!
 

Рокіта відчайдушно трималась за те, що століттями жило в ДНК кожної жінки.
Дівчина не відчувала підлогу. Вона неначе втратила рівновагу і її дух ставав дедалі хиткішим проти того вічного, як світ: «Ти тільки половинка».

Повернулась тривожність.

Думки інших заполонили голову і дівчина зірвалась на КРИК!

- ЗАЛИШТЕ МЕНЕ В СПОКОЇ!!!!