Вбивство ПІвнІчного Єдинорога.

Розділ 5.Колискова для профайлера.

 


 

Орендована кімната Марка, мотель «У Френка», Блек-Рок.
 

У кімнаті панувала напівтемрява, розбавлена лише блідим, блакитнуватим мерехтінням екрана старого телевізора. На екрані без звуку крутилися якісь архівні новини про снігові заноси в сусідньому штаті.
Вітер за вікном уже не просто вив ,він навалювався на стіни мотелю всією масою полярної завірюхи, змушуючи здригатися шибки й видавати нудотне, металеве брязкання карниза.Марк сидів на краєчку провислого ліжка у самій білизні та розстебнутій сорочці. Його голі ноги торкалися крижаної підлоги. На столі поруч із брудною, розплющеною пачкою сигарет лежала розкрита картонна коробка з-під піци. У ній залишався один-єдиний шматок  із засохлим скоринками, затверділим сиром і запеченою краплею жиру, яка нагадувала замерзлу сльозу.У правій руці Марк тримав склянку з двома пальцями дешевого, терпкого бурбону, а в лівій , друковану записку, знайдену в сумці вбитого листоноші.
 

«Секрети смердять гірше за трупи, Марку.
 

Я змиваю бруд з цього міста.
 

Твоя піца остигла, але гра тільки починається».
 

Марк підніс картку до світла телевізора.
Папір був щільним, вощенним .. такий зазвичай використовують для офіційних бланків або реєстраційних карток у державних установах. Шрифт розмашистий, із характерним «западанням» літери «а» і змазаним нижнім краєм у літери «р».
 

— Стара електрична «Remington» або «Erika» сімдесятих років, — пробурмотів Марк сам до себе, роблячи ковток бурбону. Напиток обпік стравохід, але так і не принес очікуваного тепла. — Стрічка свіжа, просочена масляною фарбою. Ти не купував її в магазині, виродку. Ти вкрав її з якогось занедбаного архіву або тримаєш у себе в підвалі разом із льодяними формами.
 

Марк постав склянку на тумбочку, дістав із кишені куртки сигарету й запалив її. Дим повільно поповз під стелю, згортаючись химерними сірими спіралями.
Його охоплювала лють. Не той сліпий, праведний гнів, про який пишуть у книжках, а гидке, липке роздратування.
Він — Марк Ерікссон, людина, яка розгадувала задуми найізольованіших психопатів країни ,зараз сидів у смердючому мотелі на крайньому півночі, із закладеним носом, роздратованим шлунком і шкарпетками, які сохли на холодній батареї. А якийсь місцевий садист із комплексом Бога грався з ним, як із домашнім собакою, надсилаючи записки про його остиглу піцу.
Марк підвівся, підійшов до вікна й обережно відгорнув край важкої прокуреної штори.Вулиця за вікном тонула у суцільному білому хаосі. Парковка мотелю перетворилася на кладовище снігових кучугур, під якими ледь вгадувалися силуети машин. Єдиний ліхтар біля входу блідо жовтів у темряві, вкритий крижаною кіркою.І раптом Марк завмер.
За п'ятдесят метрів від мотелю, біля крайнього снігового відвалу, за ліхтарним стовпом стояв силует.
Чоловік у довгому темному одязі. Він не рухався. Він просто стояв у центрі снігопаду, незважаючи на дикий вітер і мінус двадцять п'ять за Цельсієм, і дивився прямо у вікно  номера. На вікно Марка.

Марк ривком вимкнув настільну лампу, зануривши кімнату в повну темряву. Серце вдарило в ребра важким, швидким молотом.Він схопив зі столу свій табельний «Glock», клацнув затвором  і знову обережно визирнув з-за штори.Біля ліхтаря нікого не було. Лише вітер гоняв сухі снігові вали вздовж порожньої дороги.
 

— Параноя, — процідив Марк крізь зуби, але лоб уже вкрився дрібними краплями холодного поту. — Ти просто виснажений, Ерікссон. У тебе галюцинації від безсоння й цього бісового бурбону.
 

Він опустив пістолет, поклав його на тумбочку біля ліжка і знову сів на матрац, притиснувши долоні до палаючого обличчя. У голові пульсувала думка про червоний клапоть тканини зі сніжинкою, знайдений у шлунку листоноші, та про свою зниклу п'ятнадцять років тому сестру.
 

«Він знає. Він знає про неї. Він використовує це».
 

Різкий, металевий гуркіт розітнув тишу кімнати.Марк аж підскочив на ліжку, вхопивши пістолет.Дзвонив стаціонарний телефон на тумбочці.Старий дисковий апарат тріщав так натужно й голосно, ніби хотів вистрибнути з пластикового корпусу.Марк дивився на чорну слухавку. Годинник на стіні показував 03:15 ночі.
Він повільно простягнув руку  і зняв слухавку. Підніс її до вуха, не вимовляючи жодного слова.У слухавці панувала тиша. Глуха, об'ємна, важка тиша.
Потім пролунав шелест. Сухий, похрускуючий звук, наче хтось ступав важкими чоботами по промерзлому снігу. А за ним — важке, мірне, абсолютно спокійне дихання.
 

— Я слухаю, виродку, — процідив Марк у мікрофон. Його голос звучав сипло й жорстко.
 

З іншого кінця дроту не долинало жодного лайливого слова. Жодного сміху чи погроз.Замість цього крізь хрип перевантаженої телефонної лінії пробився тихий, дитячий, моторошно-чистий голос. Хтось..дитина або людина, яка ідеально імітувала дитячий фальцет  повільно, напівшепотом заспівала стару колискову:
 

«Спи, мій хлопчик, засинай...
Місяць вийде за край...
Крижаний рогатий звір
Забере тебе у ліс...»
 

Спів раптово обірвався.У слухавці пролунав короткий, сухий клацаючий звук — наче хтось зламав навпіл суху дерев'яну гілку або крижану бурульку.А потім лінію заповнили монотонні, довгі гудки: «Ту-ту-ту-ту...»
Марк повільно опустив руку зі слухавкою.Він сидів у темряві своєї орендованої кімнати, слухаючи, як гуде телефон, як за стіною кашляє сусід і як лютує за вікном полярна ніч Блек-Рока.Він зрозумів дві речі: перша , маніяк був набагато ближче, ніж здавалося. І друга — ця ніч буде далеко не останньою, коли йому доведеться спати з розплющеними очима та зарядженим пістолетом під подушкою.

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше