Вбивство на вулиці Личаківська, або Чорна завіса ночі

«Дивна все ж таки річ інтуїція, і відмахнутись від неї не можна, і пояснити неможливо.»
Агата Крісті

«Я відчув її крижаний погляд із тиждень назад. Він морозом пропік мене наскрізь. Я повернувся і побачив її. Лише секунду вона стояла метрах в ста від мене, а потім зникла. Я протер очі, думаючи, що побачив марево із минулого і знову глянув уперед та там було пусто. Перевівши погляд, попрямував далі. Та відчуття, що хтось іде слідом ані на мить не покидало мене. Вона знову почала переслідувати мене.»

***

Туман огорнув місто ще із ночі. Перехожі з’являлись у ньому, ховаючи свої шиї глибше в комір пальт та курток, а потім швидко зникали, гублячись у сірій завісі. Дощу не було та сирість відчувалась невимовна.

Марк сидів у старенькому Фіаті Пунто і слідкував за дверима на вулиці Личаківській. Вже який день підряд ця процедура повторювалась. Закутавшись у светр, він пив каву із термоса та блукав поглядом. За цих декілька днів він не бачив нічого нового. Туман, люди, що ходили взад вперед, інколи пробігали собаки. Та все інше залишалось без змін.

Завдання йому доручили банальне. Тиждень перед цим прийшов солідно вдягнений дядечко. Наговорив багато чого різного, кинув на стіл пачку банкнот, що складалась із сотень, показав фото та назвав адресу. Потрібно було лише слідкувати за будинком, щоб вичислити об’єкт, який мав туди завітати. Далі необхідно було все сфотографувати та повідомити дядечкові. Додатковою умовою була повна конфіденційність.

Клієнтів у Марка було як кіт наплакав, тож він одразу погодився на таку роботу. Рясно потіючи, чоловік видихнув із полегшенням, коли отримав згоду, щось буркнув собі під ніс та пішов геть не попрощавшись.

Та дівчини із фото не з’являлась із того моменту, як він почав слідкувати за будинком. Такого роду справи були не рідкістю. Чоловіки, а в більшості випадків жінки, хотіли впевнитись у невірності своїх «половинок» і замовляли стеження за ними. Коштувало воно не дешево, але і бідні клієнти до нього не приходили. Декілька разів вдавалось вивести на чисту воду невірних, але частіше це була параноя клієнтів, які самі себе накручували.

Практика підказувала Маркові, що ця справа може бути простою. Нічого екстраординарного не мало б трапитись. Хоча глибоко в середині він передчував якісь негаразди. Але пересторогу він списував на туман.

«Якщо вона не з’явиться протягом двох – трьох днів, стеження буде марним,» - думав Марк.

Вилізши із авто, він попрямував в магазин. Пококетувавши із молоденькою продавщицею, купив собі хот дог і закурив. І тут з’явилась вона.

На фото він бачив лише її обличчя. Воно було гарненьким, із родзинкою. Посмішка щира і ніжна, очі виблискували вогником життя, губи трішки не пропорційні – більші ніж здавалось мали б бути, але це додавало певного шарму.

В живу вона ж виглядала трішки інакше. Ріст вище середнього, стрункої статури, в сірому плащі та капелюшку, що закривав більшу частину обличчя. Він впізнав її не одразу. Якби не перестрів біля магазину, то навряд чи би розгледів.

Дівчина прошмигнула повз Марка легкою ходою, посміхнувшись йому. Марк посміхнувся у відповідь, але не зрушив із місця. Досвід підказував, що не варто робити поспішних рухів, а тим більше доганяти її. Незнайомка могла запримітити поспіх  викрити його.

Він залишився стояти і скоса поглядати їй у слід.

Дівчина продовжила рух, але не  увійшла у центральний вхід. Вона повернула за ріг будинку. Марк пішов слідом. Коли він також повернув за ріг, то помітив, дівчина зупинилась посеред вулиці, метрах в двадцяти від нього. Глянула у гору. В ту мить із другого поверху висунулась рука і щось кинула вниз. Незнайомка витягла білу ручку із кишені і елегантно вхопила викинутий предмет.

Опісля декілька секунд вона стояла незворушно, а потім, сховавши руки у кишені, пішла впевненою ходою, щораз звертаючи у провулки, де було обмаль людей.

Хвилин через двадцять такого переслідування Марко втратив  незнайомку із виду. Вискочивши із чергового провулку, вона заскочила в середину трамваю, двері якого саме зачинялись і поїхала у невідомому напрямку.

Марко так і залишився стояти на тому ж місці, розгублено дивлячись у слід трамваю.

«Щось явно не так із цією справою...» - подумав він та повернувся до свого автомобіля. Переїхавши на сусідню вулицю, він продовжив спостерігати , але тепер за вікном та другому поверсі.

Зважаючи на розміри будівлі та приблизні особливості архітектурного планування, Марко прикинув, що середні два вікна і балкон між ними мали б належати до однієї квартири, тож почав спостерігати за ними. Однак з того моменту і до самого вечора нічого нового не відбулось. Жодна тінь не з’явилась у вікні, не було подано явних ознак, що там хтось мешкає. Здавалось, що квартира пустувала і насправді ніхто нічого не викидав із вінка.

«Чи можливо це було інше вікно і мені привиділось?!» - запитував він себе, спостерігаючи, як туман поволі перетворювався на чорну завісу ночі.