Глава 1

 -Податлива невдахо!, - прошипіла моя сестра мені у вухо, - Чому ти зі всім погоджуєшься? 
Стоячи на на платформі, я невідривно дивилася на рельси. На них лежала мертва, переїдена потягом собака. Це була сьома за цей місяць. Рахуючи кількість, мені здавалося, що  тварини могли би усвідомити ризик на прикладі інших. Та вони не взмозі. Хоча це можливо для людей, але вони так само обирають повторювати трагедії та топтатися на одному місці.
-А що я мала зробити? Я намагалася мінімізувати ризик для всіх, - відповіла я, знаючи, що Меланія зі мною не згодиться.
-Нам треба від нього позбутися, чому це ніхто не розуміє?, - на емоціях сказала сестра.
-Так, ми всі так гадаєм, але що ти пропонуєш? Куди ми підемо? Що далі будемо роботи? Що будемо їсти? Нас ніхто не прихистить, всі живуть своє життя, їм байдуже. Тому не можно діяти на гарячу голову.
-То що, нам чекати доки він не вб'є матір? 
-Вона все одно не згодиться піти, вона дуже налякана та зацькувана
      - Мені все одно. Вона, на відміну від нас мала вибір, і вона його зробила, - сказавши, Меланія розвернулась і попрямувала вперед. 
Я глибоко зітхнула, відчуваючи себе у глибокій темній ямі. Так, сестра була права. Вона була сміливішою від мене. А я втікала від реальності. Занурюючись в книги, я читала про жорстокі вбивств. Переносячись в безжалісний світ сюжетів про серійних маньяків, моє життя не здавалось нещадним.  Я завжди перебувала у своїх думках і придумувала собі інше, ідеальне життя. Тобто, я розумію свою реальність, але не хочу її приймати. Я заздрю Меланії, її готовності дивитися прямо та сміливості відкривати людям очі. 
- Гей, ну що ти йдеш? 
Сестра помітила, що я застигнула. І знову, вона звертає увагу на речі, які я намагаюся зробити непомітними. Меланія підійшла, посміхнулась та взяла мене за руку. Це завжди так діє. В нашій сім‘ї ніколи не знаєш як і в кого обернеться настрій. Завжди треба  балансувати та шукати до всіх підхід. Тривога стала моїм найкращим другом і я не знаю чи розійдемося ми з нею колись?