27. Дім, який тягнув двох... Терра

​Срібна нитка вела Терру все далі від цивілізації — крізь шепіт прадавніх лісів, повз гострі скелі, що здіймалися над землею, наче вартові забутих таємниць. Вона кілька разів трансгресувала, слідуючи за мерехтливим дороговказом, поки повітря не стало вологим, густим і гострим. Магія тягнула її до самого краю землі, де океан із шаленою силою бився об каміння, розкидаючи в повітрі мільярди солоних бризок.

​Вітер пахнув сіллю, глибиною і тією дикою свободою, якої вона прагнула всією своєю змученою душею. Її серце з кожним кроком прискорювалося, вибиваючи в грудях тривожний і солодкий ритм.
​І раптом нитка зупинилася.

​Перед нею стояв будинок.
​Невеликий, двоповерховий, із бездоганно білими стінами та темним дерев’яним дахом, що зливався з кольором штормового неба. 
Величезні вікна виходили прямо на океан, вбираючи в себе безкраю синяву, а позаду грізно здіймалися скелі, ніби обіймаючи цей притулок і оберігаючи його від усього світу. 
Двір був просторий, вкритий м’якою травою, а дикий сад, наповнений ароматом яблунь, лаванди й розмарину, здавався маленьким раєм на краю прірви.
​Це було місце, яке дихало спокоєм.
Місце, яке не просто існувало, а чекало. Саме на неї.
​Терра зробила крок уперед, відчуваючи, як очі наповнюються сльозами полегшення — і раптом завмерла. 
Вона побачила те, що змусило її кров застигнути в жилах. 
Від вхідних дверей будинку тягнулася ще одна срібна нитка. Така сама жива, пульсуюча, ідентична до її власної.
​Вона тягнулася в порожнечу, натягнута, мов струна, ніби тримала когось, хто мав ось-ось з’явитися.
​— Що? Це ще що?.. — прошепотіла Терра, і холодок передчуття пробіг по її шкірі.

​У ту ж мить повітря поруч зім’ялося зі свистом, ніби хтось невидимим клинком прорізав саму тканину реальності і... і з’явився Драко.

​Він стояв у кількох кроках від неї, задиханий, із розпатланим волоссям. 
Від його грудей тягнулася та сама срібна нитка, міцно прикута до будинку.
На частку секунди обидва промені магії спалахнули сліпучим сріблом, від якого зарізало в очах, і… зникли. 
Назавжди вростаючи в їхні долі.

​А Драко дивився на неї. 
І він… посміхався.
​Терра забула, як дихати.
Світ навколо неї просто перестав існувати.
У її пам'яті Драко Малфой завжди був або крижаною маскою, або втіленням сарказму, або зламаною тінню минулого. Його обличчя ніколи не було таким.

​А це була не крива посмішка, не гордовита усмішка аристократа.
Він посміхався широко, тепло, з такою нестерпною щирістю, що Террі здалося, ніби її вдарило розрядом струму. Усередині все перекинулося. 
Цей вираз обличчя робив його зовсім іншою людиною — живою, вразливою і неймовірно щасливою.

​Вона кліпнула один раз, другий.
Що? Драко… посміхається? Її глючить?

​Але ні. Це не було ілюзією.
Він справді посміхався їй, і від цього тепла в його очах у неї підкошувалися ноги.

​Він пішов до неї — повільно, спокійно, без тіні колишньої зверхності.
Кожен його крок віддавався пульсацією в її скронях.
​— Радий тебе бачити, Терро.
​Вона стояла, як укопана, не в силах навіть ворухнути пальцем. 
У голові панував повний хаос.
​Драко глянув на будинок, потім знову на неї, і його очі засяяли якимось особливим, тріумфальним світлом.
​— Бачу, тобі приглянувся цей милий будиночок.
​Терра лише механічно махнула головою, все ще перебуваючи в глибокому ступорі від того, наскільки кардинально він змінився за ці дні.
​— Ага, — кивнув Драко, і в його голосі почулася дивна, майже хлоп’яча м’якість. — Але от бачиш, яка проблема...
​Він зробив крок ближче. Дуже близько. Так, що вона відчула тепло, яке виходило від нього.
​— Мені теж.
​Він підняв погляд, глянув на неї з-під лоба — і знову посміхнувся.
​І на цьому моменті світ ніби завмер.
​Будинок стояв тихо, океан шумів, вітер грався її волоссям.
​А Драко Малфой стояв перед нею —
спокійний, теплий, щасливий —
і посміхався так, ніби щойно виграв у лотерею.