36 розділ

Марк

  Всю ніч я не міг спати. Мені снилася та розмова з ним.

***

...

  — Знаєш, Алекс, тобі повезло в тому, що ти свою улюблену донечку не вчив щось робити. Я зробив все за тебе.

  — Ти хотів, щоб мала дитина одразу вміла все робити?

  — Можна було б. Але десь через місяць, я знайшов їй призначення шкода тільки, що на вихідних всі були вдома.

  — Що ти маєш на увазі? — я ще був у ступорі від слів батька, тому не дуже розумів зміст його слів.

  Алекс вже дістав пістолет, але хлопці встигли забрати його з очей чоловіка...

***

  Я прокинувся від свіжого запаху персиків. Відкривши очі я побачив, що Аля сиділа спиною до мене. Я обережно поклав руки їй на талію і притягнув до себе. Дівчина здригнулася, але потім розслабилась і посміхнувшись повернула голову до мене.

  — Доброго ранку.

  — Доброго ранку, як ти?

  — Наче нормально, — вона наділа окуляри, поклала футляр з серветкою на стіл, і доторкнулася до моєї руки, яка була у неї на животі.

  — Щось сталось? — я піднявся, але руки не забрав.

  — Ні. Просто я ніколи не бачила маму такою щасливою. Коли вона з... татом, — я бачив, що їй важко вимовляти це слово, — то сама на себе не схожа.

  — Коли жінка щаслива, вона завжди інакша. Навіть найрідніші люди її не впізнають. Не хвилюйся це нормально. Ти це зрозумієш, коли в тебе буде чоловік чи хлопець, і він буде робити тебе щасливою. Всі будуть казати, що ти не схожа на себе, — ці слова засмутили дівчину, але вона старалась не показувати цього.

  — Чай будеш? — я завжди буду дивуватись, як Аля вміє переходити на іншу тему.

  — Так. Іди, я зараз прийду.

  Я вийшов через кілька хвилин. Щоб потрапити на кухню з кімнати Алі потрібно пройти через кімнату її батьків, я побачив те про, що говорила мені дівчина. Вони справді були щасливі. Я зайшов у кухню, там вже сиділи Аля і Кріс. Вони подивились на мене.

  — Доброго ранку.

  — Доброго ранку, — ми потиснули руки.

  Я подивився на дівчину, її щось турбувало.

  — Аль, щось сталось? — я сів біля неї та обійняв за плечі.

  — Ні... Просто задумалась. А, що робити з системою для крапельниці, вона ж з "Швидкої"?

  — Я її сьогодні завезу. Все одно ми сьогодні їдемо в ту лікарню, — з кімнати вийшли Олена Володимирівна з Алексом.

  — Доброго ранку.

  — Доброго ранку, Аль, як ти?

  — Все добре. А навіщо вам в лікарню?

  — Потрібно забрати твою амбулаторну картку, і ще є деякі справи. Ми повернемось до того як прийдеш, — Аля чомусь засмутилась, але одразу змінила вираз обличчя.

  — Гаразд. Я піду одягатись.

  Коли я зайшов в кімнату дівчини, вона надягала лінзи.

  — Візьми з собою окуляри, про всяк випадок.

  — Гаразд.

  — Аль, що сталося? Чому ти сьогодні не така як завжди? — Я сів біля неї.

  — А якою мені бути, — дівчина повернулась до мене, і подивилась мені в очі, — я сьогодні знову піду в те місце де мене ненавидять. Та про, що я кажу? Я живу в цьому місці. В селі ненавидять не тільки мене, але і мою маму. А через, що? Через те, що ми не місцеві! Хоча вони мають радіти тому, що про них хтось знає! В школі мене ненавидять, через те, що я нормально вчуся, насміхаються з того, що мені потрібно ходити до психолога і їм байдуже, що це вони мене до цього довели. Не окупація, яку я пережила в 6 років, не те що зі мною там сталось, а вони. Через них я страждаю, через них ці напади... — я притиснув дівчину до себе, щоб заспокоїти. Аля прикрила очі й прошептала, — Що я їм зробила? В чому я винна?

  — Ти ні в чому не винна. Сьогодні ти побачиш їх востаннє, — я підняв її обличчя і подивився в її очі, — якщо щось станеться іди до Кріса. Я теж буду весь день в лікарні, яка біля школи. Ближче до обіду, приїдуть твої батьки, привезуть книги. Ти вже не сама, ми тебе ніколи не залишимо.

  — Обіцяєш? — Я знав, що після всього, що вона пережила, потрібно пройти довгий шлях, щоб добитися її довіри. І я впевнений, що на правильній дорозі, щоб здобути довіру своєї дівчинки

  — Обіцяю.

  Аля кивнула, і я відпустив її. Вона поклала футляр з окулярами в портфель, і повернулась до мене.

  — Ти йдеш?

  — Так, тільки одягнусь. Аль, твої батьки хочуть тебе завезти самі.

  — Гаразд. До речі, що зі мною вчора було?

  — Тахікардія. І тобі... — я хотів продовжити, але вона випередила мене.

  — Не можна хвилюватися, я постараюсь. Все-таки ти знаєш моїх однокласників.

  — Знаю, але ти завжди можеш прийти до Кріса або до мене.

  — Так. Дякую, — я здивувався

  — За, що?

  Аля не відповіла, а просто посміхнулась. Її посмішка просто чарівна.

  — Я піду батьки чекають.

  — Гаразд.

  Аля вийшла з кімнати, а я почав одягатися. За кілька хвилин я виїхав на "роботу".

  Дивно, що Аля ще не запитує в мене чому я працюючи в київській лікарні, приїхав сюди, але це на краще.

  Я підписував документи, в той час, коли мені зателефонував Кріс. Почувши те, що він сказав, я побіг у його кабінет, де зараз сиділа Аля...