17 розділ

Аліна

  Минуло 2 місяці

  На початку серпня Марк відвіз мене додому. За той місяць, що я жила з ним, ми дуже зблизились. Я навіть почала, щось відчувати до нього. Але, я не впевнена у своїх почуттях, адже, одна з моїх хвороб, проявляється у моїх почуттях.

  Вони мене обманюють, і я не можу зрозуміти, коли я відчуваю щирі почуття, а коли просто прив'язаність. Багато хто може подумати, що таке у всіх, але не у моєму випадку. Це проявляється до всіх людей. Я не знаю, що відчуваю навіть до найрідніших людей. І це важко, дуже важко. Тому зараз я не впевнена, що відчуваю до Марка.

  Саша, психолог, до якого я ходила, допоміг мені, але я ще не розмовляю. Він сказав, що мені потрібно ходити до психолога, щоб пропрацьовувати свої травми, і рано чи пізно я почну розмовляти.

  Щодо фігурного катання... Марк, як і обіцяв допоміг мені. Але я не можу відмовитись від олімпійських ігор, адже, за 5 місяців не можна підготувати нову чемпіонку. Тому я ще полечу на них у лютому, але це будуть останні олімпійські ігри у моєму житті.

  — Аль, ти готова? Тобі час іти, — сказала моя мама.

  — "Так, мамо, я вже йду."

  — Як будеш вдома напишеш.

  — "Гаразд."

  Сьогодні 1 вересня. Знову ця ненависна школа, однокласники... Я ще морочила собі голову, як сказати все Денису, моєму хлопцю. Я не хочу його засмутити, але і брехати йому не хочу. Після концерту, потрібно з ним поговорити.

  Зараз вже 12 година, і я щойно прийшла додому. Я знову плачу, однокласники знову знущались з мене. Цього року більше, адже, у нас новий психолог, а класна керівничка при всіх сказала ходити до нього кожного дня. Одна з моїх подруг зрадила мене. Боже, за що мені це все? З Денисом я так і не поговорила, не змогла...

  У мене вже почалася істерика. Я плачу вже кілька годин... Через сильні емоції, і сльози я заснула. Розбудив мене дзвінок. Це мене здивувало, мені ніхто і ніколи не телефонує, адже, говорити я не можу...

  Я взяла телефон, це був Марк. Але він перетелефонував. Я зайшла в чат з ним.

  — "Привіт. Щось сталось? Ти ж знаєш, що я не можу говорити," — написала я.

  — "Привіт. Знаю, але ти не відповідала, на мої повідомлення, я і подумав, що з тобою щось сталось."

  — "Правильно подумав. У мене була істерика, і я заснула."

  — "Зрозуміло. Я хотів спитати як ти. Сьогодні ж 1 вересня... Але ти вже відповіла на це питання. Знову однокласники довели?"

  — "Так," — тут я почула, що хтось відкриває двері. Я подивилась на годинник, але мама ще не мала прийти з роботи. Я одразу написала Марку, — "Марк, хтось відкриває двері ключем. Мені страшно."

  — "Заспокойся, можливо, це твоя мама."

  — "Ні. Вона ще має прийти додому. Якби їх відпустили раніше вона б написала. Він вже відчинив двері."

  — "Аль, не бійся. Я вже виїжджаю до тебе. На щастя, я у вашому районі, тому через пів години буду в тебе. Ти в себе в кімнаті?"

  — "Так."

  — "У тебе вона не закривається на замок. Але двері відкриваються в кімнату. Постав туди стілець зі спинкою. Спинку постав так, щоб вона була під ручкою," — я зробила все як чоловік написав.

  — "Я все зробила."

  — "Добре. Ти чуєш де та людина зараз?

  Тут я почула як мене кличуть.

  — Аліна, ти де? Я знаю, що ти вдома.

  І одразу щось впало і розбилось. Я здригнулась. Цей голос мені до болі знайомий. Я одразу написала Марку.

  — "Марк, це він. Мені страшно. Він вже підходить до кімнати."

  — "Аль, я вже під'їжджаю до села. Скоро буду в тебе."

  Ручка на дверях почала опускатись. І знову це голос.

  — От я тебе і знайшов.

  — "Марк, він хоче зайти в кімнату..."

  — "Я вже спускаюсь до будинку. Заховайся за дверима, і візьми, щось чим можна його вдарити."

  Я не встигла навіть прочитати все, як двері відчинилися. І знову я відчула біль, образи. Останнє, що я пам'ятаю, як хтось забігає в будинок... 

Марк

  Я знав, що в обід Аля має бути вдома. Тому написав їй. Але вона не відповідала. Таке було рідко. Тільки коли вона була в лікарні, і розробляла ногу. Але тоді Аля писала мені, що напише пізніше. Тому про всяк випадок, я зателефонував. Я вже збирався йти в машину, коли дівчина написала мені.

  Коли вона написала, що хтось відкриває двері будинку. Я одразу побіг до машини, адже, я знав хто це може бути. Разом зі мною поїхав, батько Алі, Алекс. Всю дорогу я писав їй, що робити. Але коли ми вже були під будинком вона перестала писати. З середини ми почули крик. Ми одразу забігли, і те, що ми побачили нас дуже розізлило...