Василина

Сонце, зачепившись за вершечок порослої ялицями гори, тче мереживо прийдешнього дня. За килимом трави, що спинається до неба, за могутнім тілом старого явора й чіпких заростей ожини ховається її хата, що визирає у світ лазурними вікнами. «Васили-и-и-но!» – гукає чоловік, приклавши долоню до очей – сонце засліплює його погляд з-під густих темних брів. Його обличчя смагляве й худе, з двома глибокими рівчаками-зморшками біля вуст, губи тонкі та суворі. Василина не бачить, як Далібор ступає на стежину, яка біжить ген аж за гору, відтак ховається у хвилях стрімкої ріки, як чоловік складає навхрест руки на грудях і виглядає її, ховаючи ув очах темінь грозових хмар.

Той погляд, нехай навіть здалеку, пропікає її шкіру, вона ладна тікати від нього світ за очі – золотоперою вивільгою, розтинаючи плесо нескінченних небесних рік, в’юнкою білоочкою серед кам’яних виступів-скель, білим пухом кульбаби, що встеляє обабіч стежину. Навколо – ані душі, лише ялиці тихо гомонять поміж собою і голос Далібора наздоганяє її на схилі гори, коли вона вже оминула їхнє село і загубилася в царстві віковічних дерев...

Малим прудконогим дівчам вона мандрувала стрімкими виступами гір, - не боялася ані змій, ані лісової звірини чи духів, що причаїлися в темряві лісових нетрів. Химородний бездонний світ вибив її, кликав до себе - вона вбирала його звуки, барви, запахи, його таємниці, які могла розповісти кожна ялина, дуб чи осока, кожна трава, що вилискувала-зміїлася на сонці, тріпочучи від теплого повіву вітру. Дарма ненька лякала її темним проваллям, хижою пасткою лісових гадюк чи лихим оком сільських жінок. Василина однаково тікала, розчиняючись у коловороті гірської води, заростях трав чи поміж гілля прадавніх ялиць, що заколихували своїми головами небо. Навіть тепер ліс майже сховав її, але від цього голосу їй не сховатися, не втекти, хоча ноги прудкі, як у сарни, й інколи їй здається, що біжить, не торкаючись ступнями землі.

Її батько був вправним картярем – хвацько перетасовував у руках колоду, усміхався в руді посивілі вуса, коли витягував із долоні чергову карту й насолоджувався своєю тихою війною, у якій завше був переможцем. Але одного дня доля відвернулася від нього – програв усе, - до останньої сорочки, навіть власне життя. Опанований гнівом та відчаєм, він схопив бартку, та кілька дужих чоловічих рук спинили його, хвиля безсилля стиснула чоловікове горло. Та раптом його погляд наштовхнувся на Далібора, а потім доля Василини опинилася в руках її батька – як незмінна колода карт у його зашкарублій долоні...

…Плеще-біжить ріка, несучи на своїх хвилях чужі сни. Б’ється до гострого каміння, омиває трави, ховає у своїх глибинах невгамовних полохливих рибин. Василина – ще зовсім дитя, дивиться на дзеркало річкової води, з якої позирає на неї дівоче обличчя із двома косами, які годі охопити рукою.

-Василино… - вона озирається й бачить Ждана, який несе в руках оберемок барвистих квітів. Його очі – кольору погідного неба, усміхаються до неї, і здається, в ту мить зупиняється час, розчиняє їх у теплих обіймах гір, і вони вже – не вони, а легкокрилі парашутики квітучих кульбаб, що мандрують-летять до сонця. Василинина пам’ять досі зберігає його дзвінкий сміх, дотик теплої долоні, м’який голос, у який закутується, ніби у теплу шаль морозяної днини… Стільки років минуло відтоді, як розбіглися їхні шляхи, як колода карт у безжальних долонях перетасувала їхні життя, й тепер Василина, ніби калина, посаджена в чужій землі, а Ждан – хтозна, де він, чи пам’ятає її і чи живий іще, бо не раз, блукаючи серед лісових нетрів, їй вчувається його голос. А може, це туга, що, ніби шашіль, проїла Василинину душу й не полишає її ні на мить.

-Василино! – голос Далібора укотре наздоганяє її. І одна Василина повертається і простує стежкою, до будинку, де живе її чоловік, інша залишається нерухомо стояти на пагорбі біля ріки, відчуваючи, як її тіло вростає у землю, стає важким і нерухомим, а руки шелестять оксамитом зеленого листя, тягнучись до тарелі теплого сонця, що тче, ні на мить не спиняючись, новий день.