Валерія
Не відводячи від мене погляду, він ступив ближче. Його черевики зупинилися просто на купці сірого попелу, яка ще мить тому була моєю курткою.
Та що це за зброя така?..
Я перевела погляд із сірих пластівців під ногами на його обличчя:
— Ти… Ти що твориш, ненормальний?! — Випалила я.
— Вона надто нетипова для Морфеліуса й привертала зайву увагу. І нам зараз ні до чого тягати за собою зайве шмаття, — холодно відрубав цей вандал.
Алексіан лише спокійно дивився на мене, склавши руки на грудях. Від його незворушності мене трясло ще більше.
— Нас бачили тут. І нас шукатимуть. Тварюки, які гналися за тобою в провулку, а тепер коло особняка, не відступлять. І їх аж ніяк не зупинить те, що ти будеш переконувати себе, ніби все це марення. Ти так хочеш стати їхньою вечерею? Ну то наступного разу я не заважатиму.
Я ковтнула слину. Слова застрягли в горлі. Згадка про тіні й страшну бабцю миттю охолодила мій гнів, залишаючи по собі липкий страх.
— Позаминулої ночі тобі наснився сон, — продовжив принц. — Точніше, ти думаєш, що це був сон.
— Дуже вже узагальнене й дивне зауваження, знаєш. Усі бачать сни, тож якщо ти… — видихнула я.
— Ні, не всі, — різко обірвав мене він. — Деякі сни, а верніше те, хто їх бачить, означають набагато більше, ніж гадають у твоєму світі.
Алексіан зробив ще один крок уперед.
— У тому твоєму сні було дерево, золоті нитки, тіньові монстри й старий чоловік, який і викинув тебе із цього сновидіння. Так? — спокійно запитав він.
— Ваша Високосте! Ми марнуємо час, потрібно забиратися звідси, — озвався Люмар, який, як не дивно, весь цей час мовчки спостерігав за нами.
— Знаю, Ширкелю. Але наша нова знайома має розуміти, що її можуть цілком реально прикінчити.
— І схожі сни тобі снилися й раніше, вірно? — знову звернувся до мене принц.
Я зітхнула. Чіплятися за власні теорії щодо всього, що відбувається, більше не мало сенсу.
— Вірно… — промовила я, а тоді, глянувши йому в очі, додала:
— Дивні сни я бачила ще з дитинства. Казкові ліси, моторошні прірви, дивні істоти… Я смутно все це пам'ятаю, бо роками намагалася забути. І роками спала взагалі без снів або просто не пам'ятала їх.
Я на мить замовкла, опустивши погляд на свої руки. Алексіан мовчки слухав, не перебиваючи. Навіть Люмар притих, швидко тріпочучи прозорими крильцями.
— Та один сон мені снився найчастіше… Довга нора під якимось старим великим деревом, якою я стрімко летіла вниз. Але ніколи не долітала до кінця. Аж до тієї ночі…
Я знову зробила невеличку паузу, а тоді підняла очі на принца.
— Хто той старець? І що це за страхітливі істоти?
— Той старець… — Алексіан на мить замовк. — Він останній із чинних Вартових снів.
Я здивовано кліпнула.
— Вартових снів?
— Саме так. Ніхто достеменно не знає, скільки існує Царство снів. Воно з'явилося ще тоді, коли Морфей, володар сновидінь, дарував людству здатність бачити сни. Тоді і виникло й наше царство, та його серце — Прадуб сновидінь, а також перші мешканці Морфеліусу — маги сновидінь. За переказами, Морфей мав зв’язок зі смертною магинею Морфеліусу, і від цього союзу народилася дитина, від якої й бере початок рід Вартових.
Я мимоволі звела брови. Очевидно, помітивши мій здивований погляд, принц ледь помітно хмикнув.
— Так, я знаю, у вашому світі Морфей — лише міфологічний бог. Але він існує насправді.
— І що ж такого особливого в цих ваших снах? — обережно поцікавилася я.
— Не в самих снах річ, — втрутився гном. — Річ у тому, що далеко не все, що народжується у світі звичайних людей, має світле походження. Завжди знаходяться ті, у чиїх серцях і думках зароджується щось темне. Страхи, ненависть, заздрість, жорстокість, злі наміри… З часом усе це породило демонів снів — жахаріусів.
Я відчула, як усередині розливається незрозуміла напруга.
— Вартові снів — єдині, хто здатен перетинати межу світів. Їхній обов'язок — оберігати Прадуб сновидінь і пробуджувати його силу, щоб він продовжував творити сни. Сила Вартових і сила Дерева нерозривно пов'язані між собою. Завдяки цьому люди отримують свої сни й можливість бачити нові.
— Але у світі звичайних смертних Вартові особливо вразливі перед жахаріусами.
— І це ще не все, — продовжив Алексіан. — Коли жахаріусу вдається в сни смертних він може пробратися крізь межу між світами. А там уже чинитиме те, на що його штовхає сама темрява, з якої він народився.
— Саме тому поруч із Вартовими завжди стояв королівський рід, — знову озвався люмар. — Бо королівська кров наділена магією світла, здатною знищувати жахаріусів.
— Та попри це, жахаріуси прагнуть знищити саме рід Вартових навіть більше, ніж королівський, — додав Алексіан. — Бо жадають захопити владу над Прадубом сновидінь, а разом із ним — і саме джерело магії Морфеліусу. Адже без Вартових нікому Прадуб ослабне.
Я повільно перевела погляд з одного на іншого, намагаючись осмислити почуте.
— Гаразд… А до чого тут я?
— На жаль, нинішній Вартовий, його верховність Елізар, уже втратив значну частину своєї колишньої сили. Він старіє, і його магія поступово слабшає. А серед інших нащадків роду Вартових досі ніхто не почув поклику снів. — Відповів мені люмар.
Я здивовано кліпнула.
— Зачекайте. Ви ж кажете що нащадки є. То у цього вашого старця, судячи з усього, є діти? Чому ж магія не перейшла до когось із них?
—Так. У нього є донька Амаріс, і онука від неї — Камілла. Їй якраз має виповнитися двадцять, а саме до цього віку зазвичай проявляється дар Морфея. Усі вважали, що саме вона стане наступною Вартовою. Але у Верховного був іще син…
Люмар на мить замовк.
— Валеріус, — нарешті промовив він.
Щось підозріло ворухнулося в мене всередині.
— Валеріус? — перепитала я.
— Багато років тому жахаріуси вбили його, бо він ослухався батька затримавшись у твоєму світі. На той час Дерево вже прийняло його, і він мав стати наступним Вартовим та прийняти пост від батька… Та не встиг. Як і не встиг залишити по собі нащадків. Принаймні так ми думали до цієї миті, Валеріанно, — відповів Алексіан, вдивляючись у моє обличчя.