Валерія
Я знову спантеличено поглянула на літаючого недогнома, потім на цього котопринца, який стояв переді мною з таким незворушним виглядом, наче щойно повідомив не про існування цілого магічного царства, а про те, що день змінює ніч.
Але раптом, мій погляд вихопив ще одну деталь, на яку серед усієї цієї божевільної інформації, що сипалася мені на голову, наче сніг посеред літа, я досі навіть не звернула уваги. А саме — куди дівалися люди, які виходили з цієї чудернацької станції?
Дехто з них поспішав широкими сходами, які химерно завертали за край схилу й під нахилом вели кудись чи то в бік, чи то униз. А інші, відійшовши трохи від входу, діставали листочки, схожі на дубові. От тільки вони не були звичного зеленого кольору чи навіть брунатного, якими ставали восени. Натомість листочки переливалися сріблясто-золотавим сяйвом. Я зацікавлено примружилася.
Одна з жінок у довгому смарагдовому плащі поклала листок на долоню й стиснула пальці. А наступної миті… Її постать раптом спалахнула ніжно-зеленим світлом і розсипалася на сотні крихітних сяючих іскор!
Я ошелешено витріщилася на місце, де щойно стояла жінка. Та іскри не зникли. Вони закружляли в повітрі, зібралися в мерехтливий вогник і стрімко полетіли вниз, до сріблястого лісу.
І ця дама була не єдиною хто так зробив! Трохи далі якийсь чоловік у сірому камзолі так само стиснув листочок і перетворився на сріблястий вогник. За ним ще хтось спалахнув бузковим сяйвом, а потім іще хтось — блакитним. Безліч різнокольорових сяючих вогників розліталися в різних напрямках, гублячись серед сріблястих крон дерев.
Я судомно видихнула. Ну ні, це вже занадто! Я вже не дитина й нізащо не повірю, що потрапила в якусь, бляха, довбану казку! Хоча все це більше скидалося на казку-жахастик, щедро приправлену чиєюсь хворою фантазією. Та я вже в тому віці, коли чудово розумію, що магії та чудес не існує!
— Ні-ні-ні! — Нарешті випалила я, замахавши руками, наче могла відмахнутися від усього цього божевілля.
— Ви що, знущаєтеся з мене?! — Обурено вигукнула я, знову повертаючись до свого так званого рятівника.
— Я вам що, маленька дівчинка, яка досі вірить у казочки і принців?!
На останньому слові я багатозначно зиркнула на Алексіана. Той лише ледь помітно звів брову.
— Я гадаю усьому цьому є інше цілком логічне пояснення! Просто воно не завжди лежить на поверхні, — впевнено заявила я, хоча, якщо вже бути відвертою, моя власна впевненість починала давати тріщини.
Я тицьнула пальцем у бік неймовірного краєвиду. Збоку знову пролунав тріскотливий сміх. Я метнула гнівний погляд на цього дратуючого мене недогнома, який буквально перевертався в повітрі від реготу.
— Інше логічне пояснення? — Перепитав Алексіан. — І дозволь поцікавитися, яке ж?
В його голосі виразно прозвучав неприхований сарказм, він нахилився до мене майже впритул. Настільки близько, що мене раптом огорнув трав'янистий, трохи пряний аромат, який линув від принца. Щось схоже на м'яту й чебрець.
Досі мій переляканий мозок навіть не звертав уваги на такі деталі. Та зараз, коли я принаймні стояла на твердій землі, ця несподівана близькість чомусь змусила мене відчути себе ніяково. Особливо коли я помітила, наскільки близько до мого обличчя опинилися його сірі очі. Я мимоволі ковтнула й відступила на крок.
— Це все може бути… Науково пояснено … Ну, не знаю… Фізика, хімія, психологія… Та, бляха, навіть самонавіювання! Але аж ніяк не магія!
Я на мить запнулася, намагаючись повернути думки в потрібне русло.
— Ну, наприклад, усе це може бути наслідком моєї психологічної травми! Так! Саме так Психосоматика!
О! А це вже звучало значно переконливіше! Принаймні для мене.
— І мої дивні сни теж можна цим пояснити! — Продовжила я, дедалі більше захоплюючись власною теорією. — А ти…
Я на мить замовкла, уважно вдивляючись у його обличчя.
— Тебе я взагалі одразу впізнала! — Переможно вигукнула я, задерши підборіддя. — Ти ж напередодні приходив до нас у кав'ярню!
У сірих очах принца промайнуло щось схоже на втомлену іронію, але він не озвався, очевидно чекаючи, коли я продовжу.
— Ага! — Я навіть задоволено кивнула. — Отже, я не помилилася! Ти вже тоді щось задумав, чи не так?! Може, у вас тут якесь угруповання? Торгівля людьми?! Ви спочатку змушуєте своїх жертв повірити, що вони потрапили в казку, а потім…
Я на мить замислилася, але тут-таки продовжила:
— Ви викрали мене! І ще й мого дядька обманули, навмисно заманивши мене в той будинок!
Останні слова я вже майже протараторила, не в змозі стримати потік власних шалених теорій. Та найгіршим було те, що я сама відчайдушно хотіла в них повірити. Що все це лише чийсь хитромудрий злочинний задум, що мене чимось накачали й тепер дурять голову.
— О-о-о! — Протягнув гномосвітляк, зависнувши трохи вище мого плеча. — Ну я ж казав, Ваша Високосте! Во-на не-нор-ма-льна!
Останню фразу цей крилатий нахаба вимовив по складах, ще й виразно покрутив пальцем біля скроні.
— Усі її уявлення про реальність розлетілися на друзки, а вона все ще намагається склеїти свою ілюзію докупи! — Продовжив він, театрально розводячи крихітними рученятами.
— Ще трохи, і вона переконає себе, що ми їй усім колективом наснилися!
— А тебе, недогном, взагалі ніхто не питав! — Огризнулася я.
— І якщо ти таки моя галюцинація, то це найнедолугіше, що тільки змогла видати моя свідомість!
Маленька істота від цих слів обурено розправила прозорі крильця.
— Недогном?! — Аж захлинувся він від обурення. — Ваша високосте, ви чули?! От яка з неї вартова?
— Яка ще вартова?! — Роздратовано повернулася я до Циркуля чи Шаркеля… Як його там, бляха?! — І взагалі, ти вже встиг назвати мене неоднозначною особою, болотяною жабою та ще й безмозкою куркою!
— І де ж я помилився?! — Пирхнув цей вредний гном, заклавши руки в боки.
— Досить, — холодно обірвав нас Алексіан.