Валерія
На протилежному кінці кімнати стояла бабуся Костика. Але ж вона наче не ходить…
Світло у вітальні не горіло. Лише в каміні досі мирно танцювали вогняні язики, відкидаючи на стіни химерні відблиски. І саме в цих відблисках я побачила очі жінки. Вони були білими, ані зіниць, ані райдужок. Наче хтось затягнув їх щільною білою пеленою. Та це було ще не все...
На підлозі позаду старенької нерухомо лежала пані Христина, її доглядальниця. А поруч із нею ворушилися дві довгі темні тіні. Схожі на ті, що були у моєму кошмарі тільки пласкі.
— Ось і попалася… Навіть нагору дертися не довелося… — прохрипіла старенька.
Мене скував жах. Цього просто не могло бути! Але коли одна з тіней раптом сіпнулася в мій бік і, щось усередині мене нарешті перемкнулося.
Я й сама не зрозуміла, як вийшла із заціпеніння. На самих лише інстинктах я рвонула двері вітальні на себе, захряснула їх і тремтячими пальцями провернула замочок на ручці. А тоді, майже не усвідомлюючи власних дій, клацнула вимикачем. Передпокій залило світлом.
“Світло розганяє тіні”. Я раптом згадала ці мамині слова, які вона часто повторювала в дитинстві, вмикаючи мій нічник після чергового химерного сну.
З-за дверима щось зашаруділо, наче відчайдушно намагалося прослизнути назовні. Та світло, схоже, не давало йому цього зробити.
Розбиратися, що відбувається, я зараз точно не збиралася. Але й повертатися нагору до Костика здавалося поганою ідеєю. Бо чомусь із усього побаченого й почутого в мене виникла моторошна впевненість: ким чи чим би не були ці почвари, потрібна їм саме я.
Тож, не гаючи більше ані секунди, я сяк-так натягнула черевики, накинула куртку, схопила сумку й вискочила надвір. За спиною грюкнули вхідні двері. І тієї ж миті з передпокою долинув різкий тріск. Лампочка!
Я ледь встигла збігти зі сходинок ґанку, як позаду теж щось голосно клацнуло. Ліхтар над дверима згас. Охоплена панікою, я кинулася вперед, ледве не перечепившись, і помчала садовою доріжкою, навіть не уявляючи, що робити далі.
— Позбудьтеся її! — Прохрипіло за спиною.
Я мимоволі напівобернулася. На ґанку стояла Мирослава Матвіївна. Та сама старенька, яка ще зовсім недавно здавалася безпорадною й прикутою до інвалідного візка, тепер спускалася сходами.
І від неї, наче два чорні потоки, шугнули довгі тіні. Вони стрімко ковзали землею, невпинно скорочуючи відстань між нами. Садові ліхтарики один за одним почали мерехтіти й гаснути, залишаючи за моєю спиною суцільну темряву. Мене охопив якийсь просто крижаний жах від усвідомлення того, що я не втечу!
Озирнувшись через плече, я побачила, як одна з тіней видовжилася, а з її темної маси простягнулося щось схоже на неприродно довгу руку. І ця рука потягнулася до мене!
Аж раптом із крони дерева просто наді мною шмигнула якась темна постать. Від несподіванки я зашпорталася, втратила рівновагу й гепнулася просто на п'яту точку, приземлившись у купу мокрого від туману листя, яке ще зовсім недавно позбирав той похмурий садівник. От же ж!
Я підвела очі, і мало не забула, як дихати. Переді мною стояв величезний чорний мейн-кун. Той самий, якого я підлікувала напередодні! Тільки моєї пов'язки на його боці уже не було. І виглядав він абсолютно здоровим.
Він що, живе тут?! Ні, не може бути! Костик же казав, що його батько категорично проти домашніх тварин! Та вже наступної миті ці мої й без того хаотичні думки обірвалися, коли я нарешті помітила, на чому саме стоїть кіт.
Його передні лапи притискали до землі ту саму тіньову руку, яка щойно тягнулася до мене! А друга тінь нерішуче завмерла трохи позаду.
Я ошелешено кліпнула. Стоп… Він стоїть на тіні?! Ні, навіть не так! Він, що спіймав тінь?!
Обміркувати це я не встигла. Бо скажена бабця Костика раптом видала таке страхітливе й водночас розпачливе завивання, що в мене волосся стало дибки. Вона напрочуд жваво зашкандибала в наш бік, щось бурмочучи собі під ніс й розмахуючи сухими руками.
І туман навколо неї заворушився. Білі пасма почали сіріти, темнішати й тягнутися до старенької, наче перетворювалися на густий чорний дим.
Кіт насторожено озирнувся, а тоді повернув до мене голову й протяжно нявкнув. І тієї ж миті з туману виринув маленький золотавий вогник. Світлячок! Знову він?! Цього разу він сяяв незвично яскраво, розганяючи навколо себе туман і темряву.
— Підводься! Чого розсілася?! — Раптом пролунав непривітний тріскучий голос.
Я завмерла. Цей голос… Я ж уже чула його! Сьогодні вранці. У тому дивному сні у власній кімнаті!
— Ну давай! Глуха, чи що?! Назад вдім не можна тому біжи за мною! Бігом! — Знову протріщав голос.
Світляк заметався просто перед моїм обличчям. Мабуть, мій дах остаточно поїхав. Бо це що ж виходить, зі мною розмовляє жук?!
Тим часом кіт різко махнув лапою. Його гострі кігті зблиснули, розтинаючи темну масу, наче щось цілком матеріальне. Тінь пронизливо зашипіла й заметалася. І саме це видовище нарешті змусило мене отямитися.
Я рвучко підхопилася на ноги й щодуху кинулася вперед крізь густий туман. За мерехтливим золотавим жучком, який летів попереду, раз у раз нетерпляче смикаючись, наче боявся, що я знову зупинюся.
Господи, я й не підозрювала, що територія цього особняка настільки величезна! Ми мчали вперед, не озираючись, аж поки попереду крізь туман не проступили обриси двох будівель. Одна нагадувала якийсь ангар, а в іншій, значно меншій, тьмяно мерехтіло світло.
Світляк раптом зупинився перед меншим будиночком, і я теж розгублено завмерла, намагаючись віддихатися. І що далі? Та перш ніж я встигла бодай спробувати запитати щось в цього ненормального жука, з туману вискочив мейн-кун.
Кіт стрімко підбіг до нас і зупинився за кілька кроків від мене.
— Я знайшов! Тут сплять! — Радісно затріщав світляк, заметушившись навколо котячої голови.
Що знайшов? І що взагалі відбувається?! Та наступної миті мені знову стало зовсім не до запитань.