Валерія
Тіні… Після слів хлопчика свідомість послужливо підкинула спогад про кошмар позаминулої ночі з тіньовими почварами та палаючими очима.
Садівник, нянька, яку покусали собаки, а тепер ще й це… Просто збіг? Я божеволію? Чи все ж таки ні
Тривога, яка й без того насторожено причаїлася десь глибоко всередині, знову підняла голову й почала нашіптувати моєму панікуючому мозку, що потрібно забиратися із цього дивного дому. Вже! Прямо зараз! Негайно!
Та Господи, що зі мною відбувається?! Костик — дитина. А в дітей бурхлива уява, яка замість автомобільних фар бачить очі дракона, а в тіні від нічника — якогось бабая.
А я, доросла дівчина, від кількох слів семирічного хлопчика, який ще й до того мав температуру, вже почала вигадувати собі бозна-що!
Я повільно видихнула й ледь нахмурилася.
— Ти… теж мені не віриш? — Пробурмотів тим часом Костик, вдивляючись у моє обличчя.
Я всміхнулася й трохи нахилилася до малого.
— Я вірю тобі, Костику. Але ти ж розумний хлопчик і, мабуть, знаєш, що багато речей, які здаються нам дивними чи навіть страшними, насправді легко пояснити з погляду науки.
Я на мить замислилася, добираючи приклад.
— Ось, наприклад, гра світла й тіні. Можливо, у ваш двір заїхала машина й освітила кімнату фарами? Через це тобі могло здатися, що тіні рухаються якось неприродно. Ніби вони живі.
— Ніяких машин тоді у двір не заїжджало! — Сердито відказав він.
Я примирливо всміхнулася. Ну що ж, спробуємо інакше.
— А скажи, це ти повісив того монстра на дверях, щоб відлякувати інших?
Костик здивовано підняв брови.
— Звідки ти знаєш?
Я зітхнула. Усе-таки цей малий чимось схожий на мене.
— Бо я теж так робила, коли була маленькою. Мені здавалося, що найкращий спосіб відлякати щось страшне — змусити його повірити, ніби тут є хтось іще страшніший.
Хлопчик енергійно закивав.
— Бо так воно і є!
Він на мить замовк, а тоді втомлено видихнув і глянув на мене так, ніби це я була малою дитиною, а не він.
— Гаразд. Ти наче не така, як інші дорослі, тому я тобі розповім.
Костик нахилився ближче й перейшов на шепіт:
— Учора ввечері, коли почало темніти, я грався у вітальні. Софія ще була тут, але вона розмовляла зі своїм хлопцем у передпокої. І тоді…
Він ковтнув. А я, сама не розуміючи чому, раптом відчула, як напружилася.
— Світло заблимало і я почув дивний шурхіт із боку бабусиної кімнати. Туди веде маленький коридор, прямо з вітальні. Я підійшов, заглянув у прочинені двері й помітив, як під бабусині двері прослизнула кругла волохата тінь.
Волохата тінь?
— Я підбіг ближче й зазирнув у замкову щілину. — Продовжив хлопчик. — І побачив, як тінь заповзла в бабусину шафу!
Я знов мимоволі нахмурилася. Он воно що! То ось чому він постійно коситься на власну шафу. Хоча… кругла волохата тінь? Оце так уява в малого!
— Костику, можливо, якийсь предмет просто відкинув незвичайну тінь. Наприклад, якщо в коридорі стоїть ваза з квітами чи…
— Немає там ніяких ваз! — Перебив він, похитавши головою. — Я злякався й побіг назад. Софія мені не повірила. Сказала, щоб не вигадував дурниць, і потягнула вирізати ті ідіотські гарбузи.
Він невдоволено скривився.
— А коли ввечері повернулися мама й тато, я знову побачив тіні. Вони ковзнули вздовж стіни будинку й зникли за воротами. Тільки цього разу вони не були волохаті. Але були дуже швидкі, тому я добре не розгледів, бо було вже темно…
Костик на мить замовк.
— А потім Софію покусав собака. І тепер замість неї прийшла ти.
Я мовчала. Здоровий глузд наполегливо переконував мене, що все це лише витівки дитячої уяви. Але тривога, яка вже давно причаїлася десь усередині, вперто не бажала з ним погоджуватися.
Бо, якщо подумати, чи міг семирічний хлопчик вигадати все це? Хоча чому ні? Діти й не таке вигадують. Он тобі й готовий сюжет для якогось геловінського жахастика!
— Знаєш, а ти непогана, — несподівано промовив Костик, вириваючи мене з думок. — Не така пришелепкувата, як Софія. Не люблю, коли люди сміються без причини.
Я ледь стримала усмішку.
— Тому давай не виходитимемо з кімнати, поки мама не повернеться, — запропонував він. — Мій монстр на дверях нас захистить. Я не хочу, щоб тебе теж собаки покусали. Згода?
Він дивився на мене з такою надією, що я мимоволі відчула, як щось тепле ворухнулося всередині.
— Згода, — усміхнулася я.
Мені й самій ця пропозиція здавалася дедалі привабливішою. Бо, чого вже приховувати, знову зустрічатися з іншими мешканцями цього будинку зовсім не хотілося.Та й малий починав мені подобатися.
— А ще я теж люблю тварин! — Раптом заявив Костик. — Я підслухав, як ти розмовляла з моїми батьками.
Він трохи пожвавішав.
— А ти багато знаєш про котів? Я дуже люблю котів! І взагалі всіх тварин. Але тато каже, що ми надто зайняті, щоб когось заводити. Та й навіщо? Мишей у нас немає, а собаку він теж не хоче. Каже, для охорони є сигналізація. А яка ще від тварин користь?
Я тихенько розсміялася. Он воно яке мислення в сучасних бізнесменів!
— Знаю, звісно. Я ж майбутній ветеринар. Хочеш, розповім тобі дещо цікаве про котів?
— Хочу! У мене навіть журнал є!
Костик радісно кивнув, зіскочив із ліжка й поспішив до полиці. За мить він уже повернувся, тримаючи товстий журнал із фотографіями різних порід котів. Забравшись назад під ковдру, хлопчик розгорнув його на колінах.
— А ти посидиш зі мною, якщо я засну? — Несподівано запитав він, широко позіхнувши.
Я поглянула на нього уважніше. Очі малого блищали, а на щоках проступив легкий рум'янець. Я обережно торкнулася долонею його чола. Гарячим воно не було. Схоже, жарознижувальне діяло, а нещодавня температура й пережите хвилювання нарешті давалися взнаки.
— Обіцяю, — тихо відповіла я.
І, пересівши з пуфика на край ліжка, взяла з його рук журнал.
Годинник на стіні спальні вже показував восьму вечора, коли Костик заснув посеред моєї розповіді про особливості британських котів. І я дуже сподівалася, що причиною була все-таки застуда, а не те, що я настільки нудна співрозмовниця.