Вартова снів

Розділ 10.

Валерія

Після того як мій пухнастий гість влаштував несанкціоновану втечу, я поспіхом вдягнулася й кинулася вниз, у двір. На ходу я буркнула дядькові й тітці, які визирнули з кухні, що мені терміново потрібно в аптеку.

Упродовж наступних тридцяти хвилин я блукала сусідніми вулицями, зазирала під припарковані автомобілі, у кущі та навіть за сміттєві баки, сподіваючись знайти свого вусатого втікача.

І весь цей час Сора висіла на телефоні. Тож, збиваючись із думки й раз у раз озираючись на всі боки, я таки розповіла їй про псів, пораненого кота та ранковий ультиматум під соусом прохання від мого люб'язного дядечка.

Щоправда, на ходу доводилося обмірковувати, як оминути деякі особливо дивні подробиці моїх пригод. Бо мені тільки бракувало, щоб єдина подруга вирішила, ніби я остаточно з'їхала з глузду!

— Лєро, як ти взагалі примудрилася за один день назбирати стільки пригод на свою голову? — Долинав зі слухавки голос Сори, коли я повернулася до кімнати й втомлено опустилася на ліжко.

— Й сама не знаю, — зітхнула я.

Я підвелася з ліжка й знову підійшла до вікна, сподіваючись, що кіт передумав і повернувся. Та ні на підвіконні, ні на сусідському дашку його не було.

— Лє-є-єро! — Знову увірвався в мої думки голос Сори. — Ти тут? Ти взагалі мене чуєш?!

— Вибач, ти ще щось питала? — Промовила я, розгублено кліпнувши. — Просто у вікно дивилася. Думала, раптом Принц повернувся…

— Принц?! — Перепитала Сора. — Ти вже тому котярі й кличку встигла дати?

— А що такого? — Буркнула я. — Ну не гукати ж мені його постійно: "Гей, кіт!" А в нього на медальйоні корона намальована. От я й вирішила тимчасово називати його Принцом.

— А-а-а, ну тоді все зрозуміло! — Протягнула подруга, і я майже фізично відчула, як на її обличчі розпливається іронічна усмішка.

— Тобто замість того, щоб видихнути з полегшенням, що цей котяра, найімовірніше, подався додому, і зайнятися своїми справами, ти вигадуєш йому клички й гасаєш районом шукаючи його? 

— Ну але ж він поранений! Раптом злякався, тому й утік… — Невпевнено промовила я.

— Звісно. А якщо завтра ти знайдеш пораненого ведмедя, то побіжиш купувати йому лоток?

Я пирснула зі сміху.

— Соро, та досить тобі! Хоча можливо, щодо кота, ти маєш рацію і він побіг додому. Принаймні хотілося б так думати.

— Лєро, коти — істоти розумні. Це, до речі, одна з причин, чому я в майбутньому теж волію більше мати справу з тваринами, аніж із людьми, — хмикнула Сора. 

— Та й зважаючи на те, що цей твій кіт, із твоїх слів, так спритно вистрибує з вікон і стрибає по дахах, поранення, мабуть, не таке вже й серйозне. Тож свою місію майбутнього ветеринара ти виконала!

Вона на мить замовкла, а тоді продовжила:

— Мене інше дивує. Де ти примудрилася надибати цілу зграю скажених псів? У місті ж давно діють програми стерилізації, вакцинації та прилаштування безпритульних тварин. З роками їх стало значно менше, а вже цілі зграї взагалі рідко зустрінеш.

— Не знаю. Але я ж зустріла… — пробурмотіла я.

Я і сама розуміла, наскільки дивакувато звучить уся ця історія.

— Ну гаразд, головне, що тебе не пожерли! І дякувати за це треба твоєму вусатому Принцу. Він допоміг тобі, ти — йому. Усе, став крапку в цій історії! — Підсумувала Сора.

— Краще скажи, навіщо ти погодилася на пропозицію дядька побути нянькою? Вирішила відмазатися від вечірки?

— Ні, Соро! Просто… Так вийшло, що я не можу відмовити дядькові. Я ж живу в його домі. Та й він казав за це заплатять… Зрештою, це всього кілька годин. Я прийду на вечірку ну, може, трішки запізнюся. Не можемо ж ми Яріка розчарувати! Він же вже так зрадів, що ти прийдеш!

Останні мої слова викликали в Сори роздратоване хмикання.

— Жарти то не твоє, Лєрко! І останнє, що мене хвилює, — це розчарувати Яріка. А твій дядько — маніпулятор! Може, ти таки якийсь час у мене поживеш?

— Ні, Соро… Це незручно.

Сора вже неодноразово пропонувала мені пожити в неї, та я вважала це дурною ідеєю. Вони з батьками мешкали у двокімнатній квартирі, і мені зовсім не хотілося завдавати клопоту ще й чужим людям. Тим паче людям, яких я, якщо розібратися, знала не так уже й довго.

— Оке-е-ей, — протягнула Сора. — Тоді, може, я хоча б із тобою піду на цю місію няньки?

— Та ні, не варто. Краще я сама. Не хочу неприємностей із дядьком Миколою, — відповіла я, ледве стримавши сміх, коли уявила Сору в ролі няньки.

— Я впораюся. І на вечірку прийду, обіцяю! — Додала я, усміхаючись.

— Ну дивись! Я ж заради тебе вписалася в цю авантюру! І приб'ю тебе, якщо залишиш мене саму терпіти недолугі жарти Яріка! — Відказала Сора й завершила дзвінок.

Я зітхнула й мимоволі ще раз поглянула у вікно. Сама не розуміла чому, але мене й справді непокоїла доля мого нового чотирилапого знайомого.

Зрештою, відвівши погляд від порожнього підвіконня, я глянула на годинник і потягнулася. Потрібно було поїсти та вигадати щось із костюмом на вечір, що було не просто враховуючи мої більш ніж скромні фінансові запаси. І ще мені треба повчитися, а завдяки дядькові Миколі та його обіцянці, що я побуду нянькою, часу на все це залишилося ще менше ніж я розраховувала.

Тому, якщо поглянути з іншого боку, одним клопотом таки поменшало. Тепер принаймні не доведеться ламати голову над тим, куди подіти кота, поки мене не буде вдома, і як зробити так, щоб тітка з дядьком його не виявили. Тож, вирішивши, що, можливо, все-таки не робиться те на краще, я нарешті поплелася у ванну.

***

Годинник показував уже по п’ятій, а надворі впевнено сутеніло, коли я, стоячи перед дзеркалом, намагалася якомога акуратніше домалювати другу стрілку. Нарешті, задоволена результатом, відійшла на крок назад і критично оглянула своє відображення в дзеркалі на дверцятах шафи.

Зважаючи на те, що повернутися додому перед вечіркою я вже не встигну, довелося добряче поміркувати, як поєднати пристойний вигляд для підробітку нянькою з костюмом на Геловін.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше