Валерія
— Щось сталося, дядьку? — Напружено запитала я, спостерігаючи, як він задумливо ворушить своїми густими вусами.
— Сталося, — коротко відповів той і, зручніше вмостившись у кріслі, продовжив:
— Сьогодні в нас на підприємстві важлива подія. День народження компанії. З'їжджається керівництво, акціонери, інвестори. Увечері буде урочиста вечеря.
Я ледь стримала усмішку. День народження компанії на сам Геловін? З'їзд керівництва, акціонерів та інвесторів. Чим не шабаш? І до чого тут я?
— Ну, то вітаю, — обережно промовила, досі не розуміючи, куди він хилить.
— Не перебивай, Валеріє, — невдоволено смикнув вусом дядько.
— Буде головний інвестор, фактично власник нашої компанії. Людина поважна, серйозна. У нього, тут, у місті, власний будинок є. От він із родиною й приїхав.
І що далі? Мені тепер із транспарантом біля воріт його зустрічати?
— Так от, — продовжив дядько Микола, — сьогодні ввечері він із дружиною має бути на заході. А в них син малий, сім років. Щось там з їхньою нянькою сталося… Словом, в останню мить іншу надійну знайти не можуть. Не тягнути ж дитину на дорослий захід.
У мене виникло нехороше передчуття.
— І я сказав, що моя племінниця цілком може за ним приглянути, що в тебе досвід є.
Я кілька секунд мовчки дивилася на нього, намагаючись перетравити почуте.
— Ви… що зробили?
— Що чула. Посидиш із хлопчиком, нічого складного. Дитині сім років, не немовля вже. Пограєшся з ним, нагодуєш, якщо треба, та й усе.
Оце так маєш!
— Дядьку, але ж ви мене навіть не запитали! — обурилася я.
— І взагалі, я сьогодні… У мене плани! А якби я працювала сьогодні?
— Ну то помінялася б із кимось. І які ще плани? — насупився він.
— Особисті!
— Особисті плани почекають, — відмахнувся дядько Микола.
— О шостій будь на місці, а до десятої вже звільнишся. І взагалі, ти мені ще подякувати маєш! За це гроші заплатять. Не безплатно ж сидітимеш.
Звісно, гроші мені були потрібні, і навіть дуже. Але увесь мій досвід догляду за дітьми обмежувався кількома вечорами, коли мене попросили посидіти з малою донькою наших сусідів. Яка постійно вимагала то мультики, то цукерки, то пограти в перукаря при цьому вона вимагала, що хоче підстригти мене… Після того я вирішила, що робота нянькою — це не зовсім моє.
— Дядьку Миколо, ну ви ж розумієте, що насправді я особливо не маю досвіду…
— Та який там досвід потрібен?! — Перебив він мене, роздратовано махнувши рукою.
— Посидиш кілька годин, і все.
Я відкрила рота, збираючись навести черговий аргумент, але дядько випередив мене.
— І взагалі, Валеріє, ти хоч розумієш, яка це для мене можливість? Такі люди не щодня до нас приїжджають. І коли випадає нагода показати себе з хорошого боку, треба нею користуватися!
А-а-а, ну тепер все стало на свої місця. Дядько Микола вирішив вислужитися перед начальством, і для цього йому знадобилася я.
— Словом, — дядько дістав із кишені сорочки невелику картку й простягнув мені, — ось адреса. І не запізнюйся.
Я машинально взяла картку й опустила на неї погляд.
— І, Валеріє, я вже дав слово. Ти ж не хочеш, аби я перед людьми осоромився?
— Та ні, я просто…
— От і добре. І не забувай, що ти живеш у моєму домі, — додав він уже суворіше.
Остання фраза неприємно зачепила. Взагалі-то я платила за те, що тут живу.
Я опустила очі на картку, міцніше стиснувши її. А я вже було подумала, що дядько Микола раптом вирішив заступитися за мене з почуття справедливості.
— Добре, — нарешті видихнула я. — Буду о шостій.
— От і домовилися, — задоволено кивнув дядько, важко підводячись із крісла.
Він поправив сорочку на своєму солідному животі й попрямував до дверей.
— І на Любу не ображайся. Вона в мене жінка емоційна. Сама знаєш… — додав дядько, і за мить двері за ним зачинилися.
Ну просто чудово! Один раз за бозна-скільки часу я вирішила вибратися кудись порозважитися, і навіть тут доля вирішила вставити свої п'ять копійок! Я важко зітхнула й глянула на годинник, який показував уже по одинадцятій. Оце так поспала!
Зрештою, якщо дядько не збрехав і мене справді відпустять о десятій, то на вечірку з Сорою я встигну. Ну, можливо запізнюся трохи.
До того ж гроші мені зараз точно не завадять. Головне, щоб той хлопчик не виявився таким самим маленьким чудовиськом, як сусідська дівчинка.
Я поклала картку з адресою на стіл і раптом згадала про шафу. Точніше, про кота! От халепа! За всіма цими розмовами я геть забула про свого пухнастого гостя.
Я стрімголов кинулася до шафи й рвучко відчинила дверцята. Але на подушці його не було! Я розгублено кліпнула, відсунула кілька вішаків убік і зазирнула за них — порожньо.
Раптом задзвонив телефон. Я здригнулася від несподіванки й кинула погляд на екран — Сора.
— Алло? — Озвалася я, прийнявши виклик.
— Ну нарешті! — Обурено вигукнула подруга замість привітання. — Лєро, я до тебе вже пів ранку додзвонитися не можу! Ти що, тільки прокинулася?
— Ну… взагалі-то так, — зізналася я, потерши долонею обличчя.
— Ого! Нічого собі! — здивовано протягнула Сора. — Це що ж мало статися, щоб ти проспала майже до дванадцятої?
Я зітхнула.
— О, повір, сталося! При зустрічі розповім, — відповіла я і, промчавши через кімнату, зазирнула під ліжко.
Але там також було порожньо.
— Ага. Ти ж пам'ятаєш, що вечірка сьогодні о десятій? Костюм обрала чи таки зупинилася на образі панди? — Із властивим їй сарказмом поцікавилася Сора.
Я роздратовано закотила очі. Точно! Ще ж костюм потрібен!
— Ще ні… Слухай, Соро, спершу мені треба знайти кота… — пробурмотіла я.
— Лєрко, ти що, перегрілася? Якого ще кота? Твої ж любі родичі — твариноненависники!
— Вони не твариноненависники, просто не прихильники тримати тварин удома, — відповіла я, розгублено озираючись кімнатою.
— То звідки взявся кіт? — Спантеличено запитала подруга.