Валерія
Екран смартфона блимнув білим сяйвом, і за мить переді мною з'явилися результати пошуку. Я нетерпляче натиснула на перше з посилань, які підкинув Google. І… розчаровано зітхнула.
На екрані красувалася добірка золотих кулонів із зображенням ока. Причому деякі з них мали настільки химерний вигляд, що я мимоволі скривилася.
Я повернулася до результатів пошуку й заходилася роздивлятися інші зображення. Око Гора, Всевидяче око, якісь езотеричні прикраси, кулони з крилами… Усе начебто схоже, але водночас зовсім не те. Тому що на всіх тих зображеннях око було розплющене, а не заплющене.
Я збільшила фотографію медальйона, яку зробила раніше, й уважніше придивилася до вигравіюваного символу. Заплющене око, два розгорнуті крила, корона... Але збігів серед результатів не було.
— Ну чудово, — буркнула я, відкладаючи телефон на ковдру.
Схоже, господарі цього кота — якісь езотерики, які замість номера телефону вліпили на адресник свого улюбленця химерну символіку. І навіть Google гадки не має, що воно таке.
Я втомлено позіхнула. Зрештою, усі події сьогоднішнього дня таки взяли гору над моєю свідомістю, і я відчула, як поступово відключаюся. Спочатку мене огорнуло звичне забуття. Без жодних снів і кошмарів, та, на жаль, ненадовго. Бо згодом я знову відчула, як, точнісінько як минулої ночі, провалююся в ту бездонну нору. Ні! Ні-ні-ні! Я не хочу! І байдуже, що це сон! Хоч і дуже реалістичний сон!
Цього разу я відчайдушно намагалася за щось ухопитися. Тому чіплялася за криві корені, що стирчали із земляних стінок тунелю, і мені здавалось, що я буквально відчуваю, як пече обдерта шкіра на долонях. Та пальці раз у раз зісковзували, а мене невблаганно тягнуло вниз.
Але наступної миті моє стрімке падіння раптово обірвалося. І мене різко смикнуло назад, у моє фізичне тіло. Я усвідомлювала, що перебуваю у своїй кімнаті, у власному ліжку. Та сон наче не відпустив мене до кінця, й я не могла розплющити очей.
— Вдалося? — Раптом до моїх вух долинув якийсь дивний, скрипучий голос.
І мова… Знову та дивна, чужа мова, яку я сама не знаю чому розуміла і якою говорив той старий чоловік із мого попереднього сну.
— Так, — відповів інший, холодний голос.
Він звучав якось дуже знайомо. Я була готова поклястися, що вже чула його. Та зараз мій затуманений мозок уперто відмовлявся підказати, коли саме це було, і кому він належав.
— Це було легковажно з вашого боку. Ви ще не до кінця відновилися. І ще ця неоднозначна особа... А що, якщо це таки не вона?.. — Знову почав той дратівливий, тріскучий голос.
— Виключено. Ти ж сам усе бачив, — різко обірвав його співрозмовник.
Неоднозначна особа? Це про мене? У моїй кімнаті хтось є? Ще й до всього хтось не надто ввічливий!
І найгірше, що я чомусь була впевнена: тут справді хтось є. Що це не просто дурне марення, яке підкинув мені втомлений мозок. Я мушу прокинутися. Мушу розплющити очі й побачити, хто тут. Мушу дізнатися, що відбувається.
Раптом у мою свідомість увірвався ще один звук. Якесь глухе, різке гупання, що змусило дивні голоси миттєво замовкнути. Гупання ставало дедалі гучнішим, аж поки до нього не приєднався голос дядька Миколи:
— Лєрко, відчини, є діло до тебе!
— Уже полудень скоро, а ти досі спиш! — Долучився до дядькового басу єхидний голос тітки Люби.
Ну звісно! Суботній ранок обов'язково має розпочатися з токсичності цієї жіночки. Але стоп! Полудень? Я розплющила очі й, поморщившись від денного світла, сіла на ліжку, озираючись але в кімнаті нікого не було
— Зараз відчиню! — Відповіла я. Мій голос прозвучав хрипко.
Гупання за дверима стихло. Очевидно, мої любі родичі завмерли в очікуванні, коли ж я нарешті впущу їх до кімнати. Я звісила з ліжка свої босі ноги й на повному автоматі пройшла по сірому, старенькому килиму.
І лише коли вже провернула замочок на круглій дверній ручці, зрозуміла, що забула про дещо. Точніше, про декого. Та було вже пізно. Бо двері моєї кімнати розчинилися, впускаючи всередину дядька Миколу та його дружину.
— Ти чому зачинилася? Станеться шось, то шо, оце двері ламати? — Невдоволено буркнув дядько Микола, насупивши густі брови, й ковзнув уважним поглядом карих очей по моїй кімнаті.
Я також з острахом зиркнула на шафу, дверцята якої так і залишалися ледь прочиненими. Хоч би тільки мій пухнастий гість не надумав нявкнути. Або, ще гірше, вийти і познайомитися з моїми родичами. Та в шафі, на мою превелику радість, не було видно і чутно жодного руху.
— Я… е-е-е… — почала я, розуміючи, що пауза затягнулася, а дядько вже дивиться на мене, очікуючи відповіді.
— Я прийшла пізно, маршрутка втікла… Втомилася. Якось на автоматі вийшло, — пробурмотіла я, не вигадавши нічого кращого.
Насправді двері на замок я ніколи не зачиняла. Та й навіщо? Від тітки Люби? Для неї це, навпаки, було б приводом зайвий раз запхати свого цікавого носа до моєї кімнати. Та й нічого особливо цінного чи забороненого в мене тут не було.
А дядько Микола, на відміну від своєї дружини, завжди стукав, перш ніж увійти. Він був людиною суворих моральних принципів і, попри всю свою грубуватість та суворість, що мене особливо тішило, не був схильний безцеремонно порушувати чужі особисті кордони.
Це, мабуть, була одна з тих небагатьох рис, які робили його схожим на мою маму.
— Ні, Миколо, ну ти чув?! — Пирхнула тітка Люба, поправивши рукави свого халата з поросятами й уперши руки в боки.
— На автоматі в неї вийшло! Я кажу тобі, це вона зачинилася, щоб мене своїм ідіотським будильником доконати! Дзенькоче, наче дзвін церковний, а вона спить! У мене мігрені, між іншим! — Обурено додала тітка.
Мене чомусь охопило роздратування. Остання доба й без того видалася напруженою, а за всі ці роки мене вже добряче дістало слухати постійні докори цієї особи.
— А знаєте, тітко Любо, можливо, мені справді варто іноді замикати двері, щоб ви також задумалися про те, що в них можна постукати, а не виносити з розгону. І щоб вам та вашій мігрені було звичніше, я поставлю на будильник Винника. Адже коли його пісні волають із вашого телефона на всю квартиру, для вас це цілком звична справа, — відповіла я, не втримавшись від фальшивої посмішки.