Валерія
Звук долинав із-за великого сміттєвого контейнера, що стояв у невеликій ніші між будинками.
— Гей? Хто там? — Невпевнено озвалася я.
І це було безглуздо. Якщо там був один із тих псів, на що я взагалі сподівалася? Що він мені відповість?
У відповідь щось знову зашаруділо. Я міцніше стиснула телефон і, обережно оминаючи чорну калюжу, повільно рушила на звук. Готуючись побачити будь-що. Бо, зрештою, після всього, що сталося сьогодні, я вже ні в чому не могла бути впевненою.
Підійшовши ближче, я спрямувала промінь ліхтарика за контейнер. І мало не підстрибнула на місці. З темряви на мене дивилися два блискучі ока.
— Господи! — Я відсахнулася, ледь не випустивши телефон.
Переді мною лежав великий кіт. Ні, навіть не так. Котяра! Величезний чорний мейн-кун із густою довгою шерстю, масивними лапами й гострими вухами, увінчаними характерними китицями.
Тварина різко і насторожено повернула до мене голову. Її сірого кольору очі знову блиснули у світлі.
— Ого… — видихнула я. — Ну ти й велетень…
Та наступної миті мій погляд упав на його бік. На чорній шерсті виднілася рвана рана, очевидно що від собачих іклів.
Тим часом кіт спробував звестися на лапи. З горем навпіл йому це таки вдалося, проте щойно він ступив у мій бік, як лапи підкосилися. Він похитнувся, марно намагаючись утримати рівновагу, й важко завалився на здоровий бік.
— Ой, ні-ні-ні! — Я миттю забула про страх і кинулася до нього, проте в останню секунду зупинилася.
Поранена тварина могла повестися непередбачувано. А враховуючи розміри цього красеня, я зовсім не хотіла перевіряти на собі гостроту його кігтів.
— Тихо, красунчик мій, — лагідно промовила я, повільно присідаючи навпочіпки.
— Я тебе не скривджу.
Кіт не ворушився, лише уважно стежив за кожним моїм рухом.
— А хто ти в нас? Кіт чи все ж таки киця? — З усмішкою запитала я, нахиляючись ближче.
А й справді, чому я одразу безапеляційно вирішила, що це саме кіт? Лише через його розміри? Тварина відреагувала коротким обуреним шипінням, наче зрозуміла моє запитання. Я мимоволі відсахнулася.
— Зрозуміло, очевидно, що ти в нас самець. Більше це питання не порушуємо, — примирливо промовила я, піднявши руки.
— Дозволь мені допомогти тобі. На знак вдячності за те, що прогнав тих моторошних собак, гаразд?
Я обережно простягнула до нього руку. Та замість того, щоб відсахнутися чи знову зашипіти, він, на мій подив, лише якось втомлено зітхнув і трохи подався вперед.
Я здивовано вигнула брову. Таке враження, ніби цей котяра робить мені неабияку поблажку. Я насупилася й тихо хмикнула. Що за маячня лізе мені в голову?
— От і молодець, — врешті прошепотіла я, ледь торкаючись м’якої шерсті між його вухами. — Дозволиш оглянути рану?
Кіт лише знову зиркнув на мене, так і не виявивши жодної агресії. Тож я сприйняла це як згоду.
Опустивши промінь ліхтарика нижче, я помітила на його шиї тонкий ланцюжок із круглим золотавим медальйоном.
— О, та в тебе є адресник! — Зраділа я, зауваживши прикрасу.
Хоча зазвичай для цього використовували нашийники, та схоже, власники цього котика були людьми екстравагантними.
У тому, що цей красень домашній і, очевидно, що утік, я не сумнівалася. Бо навіть сама думка про бездомного породистого мейн-куна здавалася абсурдною. Тож чудово, що він мав адресник! Якщо там вказані номер телефону або адреса, я зможу одразу зв’язатися з господарями. Адже залишати його тут, після того як він фактично врятував мені життя, я точно не збиралася.
Я обережно потягнулася до медальйона. Кіт при цьому спостерігав за мною з неприхованим скепсисом. Ну ось, знову! Що за дурниці народжуються в моїй голові? Він же кіт! Який, до біса, скептицизм?
Хоча коти — істоти напрочуд розумні. Та й існують теорії, що вони здатні бачити те, що недоступне людському оку… Я хитнула головою, відганяючи недоречні думки. Хай там як, зараз переді мною був поранений кіт, якому потрібна допомога. І крапка.
Піднісши медальйон ближче до світла, я покрутила його між пальцями, розглядаючи з обох боків, і здивовано кліпнула. На ньому не було ні номера телефону, ні адреси. Навіть клички!
Натомість на золотавій поверхні був вигравіюваний дивний символ: заплющене око, обрамлене двома розгорнутими крилами, кожна пір’їна яких була висічена з дивовижною точністю. А просто під оком виднілася маленька корона з трьома гострими зубцями.
— І що це має означати? — пробурмотіла я, розчаровано зітхнувши.
— Твої господарі вирішили, що ти якийсь котячий король чи принц?
Я перевела погляд на свого пухнастого знайду й нахмурилась. Бо цей нахаба, здається, тепер дивився на мене ще й глузливо! Ні, ну ви тільки подивіться! Я тут, між іншим, намагаюся врятувати його пухнасту дупу, а він…
Стоп! Я міцно заплющила очі й повільно видихнула. Ще трохи — і я почну сваритися з котом, а найстрашніше — чекатиму, що він мені відповість.
Десь удалині раптом почувся собачий гавкіт.
Я здригнулася й різко озирнулася через плече. Серце знову закалатало. Треба забиратись звідси, бо ще однієї зустрічі з тими потворами я точно не переживу.
— Гаразд, потім розберемося, що означає твій кулон, — пробурмотіла я, відпускаючи медальйон.
— Зараз у нас є важливіші проблеми.
Я перевела світло ліхтарика на поранений бік кота й мимоволі скривилася. Прокуси виявилися доволі глибокими. Я насупилася, уважніше придивляючись до ран.
Коти — напрочуд живучі тварини. І хоча такі укуси могли завдати болю, мені здавалося дивним, що цей велетень навіть на лапах не міг утриматися. Можливо, справа була не лише в ранах?
До того ж я помітила, що на шерсті довкола них розмазалася та сама чорна гидота, що нагадувала чорнило. Та що це взагалі таке?! Він же начебто із собаками бився, а не з восьминогами!
Я важко зітхнула. Вибору не було, доведеться тягнути його додому. Рани потрібно якнайшвидше обробити, щоб уникнути інфікування. А вже потім вирішувати, що робити далі.