Валерія
До кінця робочого дня наша з Вірунею тверда впевненість у тому, що сьогоднішня зміна стане приємною винагородою за виснажливий тиждень, розбилася вщент.
А все тому, що чудова осіння погода надвечір раптово зіпсувалася. Сонце сховалося за хмарами, і на місто полився дощ, який загнав до нашої кав'ярні містян, що прогулювалися алеєю, та студентів, які вирішили перечекати негоду за чашкою кави. Я зітхнула, посипаючи корицею чергову порцію лате.
Таке враження, що цей дивний холодний незнайомець разом із собою забрав гарну погоду, а натомість притягнув цілу купу відвідувачів.
Годинник показував уже майже десяту. До закриття залишалося зовсім небагато, та за дальнім столиком усе ще сиділа закохана парочка, повільно попиваючи каву.
— Я-то вже сподівалася, що сьогодні ми встигнемо поприбирати до закриття, — невдоволено буркнула Віруня, спостерігаючи за ними.
— І не кажи, — зітхнула я, сумно поглянувши на годинник, що монотонно цокав на протилежній стіні.
— Ну нарешті! — Знову озвалася Віруня, коли хлопець із дівчиною, мов за дзвінком, рівно о десятій підвелися з-за столика й вийшли з кав'ярні.
Невдоволено хмикнувши, вона помчала до підсобки по віник та швабру.
Хвилин за сорок, врешті привівши все до ладу, ми поспіхом передягнулися. Я раз у раз напружено зиркала на годинник, прикидаючи, чи встигну на останню маршрутку, яка зупинялася майже біля самого мого дому.
— Лєрко, ти виходь, я на сигналізацію поставлю — і біжимо! — гукнула мені Віруня, з якою ми завжди разом ішли на зупинку. От тільки їхати їй, на відміну від мене, було зовсім недалеко.
— Добре! — Гукнула я у відповідь і вже взялася за дверну ручку, коли раптом завмерла й примружилася.
Мені здалося, що на краю доріжки, яка вела вглиб алеї, там, куди вже не діставало світло найближчого ліхтаря, хтось стоїть і дивиться в наш бік.
Невже це той моторошний чоловік? Що, як удень мені таки не привиділося? Я злякано застигла, краєм вуха чуючи, як пікають кнопки сигналізації.
— Ну чого завмерла? — Гукнула Віруня, підбігаючи до мене й штовхаючи двері.
— Та я задумалася, вибач, — здригнувшись, пробурмотіла я й поспіхом вийшла за нею на вулицю, і натягнула капюшон куртки.
Дощ уже не лив, проте все ще дрібно накрапав.
— Я ж кажу, тобі треба відпочити. А то або ввижається тобі щось, або в мріях ширяєш. Ходімо вже, — кинула Віруня й потягнула мене вперед.
— Угу. — Розсіяно промугикала я у відповідь і знову кинула швидкий погляд у затінок обабіч доріжки, але там нікого не було.
На зупинці теж було порожньо. Лише ми з Вірунею. Та й не дивно: погода зіпсувалася, а ця вуличка не належала до центральних, де навіть пізно ввечері можна зустріти чимало перехожих.
Невдовзі з-за повороту виринули два яскраві промені фар, і за кілька секунд до зупинки підкотила маршрутка.
— О, моя! — Пожвавішала Віруня, побачивши номер на лобовому склі.
Я ж приречено зітхнула, глянувши на годинник. Схоже, свою маршрутку я таки проґавила. А перспектива залишитися самій на безлюдній зупинці неподалік від моторошної алеї зовсім не тішила.
— Я з тобою, — поспіхом випалила я, рушивши слідом за Вірунею. — Моєї маршрутки вже, мабуть, не буде, а ця теж підходить.
Забігши за напарницею до салону, я мимоволі кинула стривожений погляд у вікно, туди, де темніла доріжка, що вела вглиб алеї.
— Але ж тобі наче далеченько йти доведеться? — Насупившись, запитала Віруня, простеживши за моїм поглядом.
— Та всього зупинку. До того ж ще не так уже й пізно, — ніяково всміхнулася я, сідаючи поряд.
Ну так, усього зупинку. Якщо не враховувати, що від тієї зупинки до мого дому доведеться пройтися закавулками житлового кварталу. Але краще вже прогулятися знайомою дорогою, ніж стирчати самій край темної алеї й гадати, чи не причаївся хтось за деревами.
Можна було б, звісно, викликати таксі. От тільки мій гаманець навряд чи оцінив би таку розкіш. Я невдоволено насупилася й відкинулася на спинку сидіння, спостерігаючи, як за вікном пропливають освітлені ліхтарями мокрі вулиці.
Коли маршрутка дісталася потрібної мені зупинки, Віруня вже давно вийшла, а салон практично спорожнів.
Я з надією поглянула на двох пасажирів, які ще залишалися всередині: жінку середнього віку та літнього чоловіка. Може, хоч хтось із них теж виходить? Та, схоже, це була не їхня зупинка.
Розчаровано зітхнувши, я вийшла на вулицю, намагаючись не зважати на дурне передчуття, що вперто ворушилося десь усередині.
Я рушила тротуаром, де ще траплялися поодинокі перехожі. Хлопець вигулював маленького песика, а трохи попереду йшла подружня пара, яка щойно вийшла з тролейбуса.
Я відчула полегшення, помітивши, що чоловік із жінкою прямують у той самий бік, що й я. Та невдовзі вони перейшли дорогу до будинків навпроти.
А я звернула за ріг і нерішуче зупинилася, оглядаючи порожній двір, через який мала пройти. Господи, ну що це за ідіотський страх?!
Я ж ходила цією дорогою безліч разів! Двори освітлені, у деяких вікнах багатоповерхівок теж горить світло, на годиннику лише трохи за одинадцяту, а не глибока ніч. Та й район у нас цілком безпечний. А я після розмови із Сорою про Геловін та всіх тих вибриків власної уяви вже своєї тіні боюся!
— Маячня якась, — пробурмотіла я собі під ніс і швидким кроком рушила вперед.
Дощ уже остаточно припинився, і в повітрі пахло мокрим листям та вечірньою прохолодою. Я глибоко вдихнула, подумки вже уявляючи себе у власному ліжку під теплою ковдрою. А згадавши, що завтра субота, навіть усміхнулася.
Попри постійну потребу в грошах, я таки піддалася на ідею Сори з вечіркою й цього разу не взяла додаткової зміни в кав'ярні на вихідні. А отже, нарешті зможу хоча б поспати довше!
Я вже майже дійшла до середини двору, коли краєм ока помітила якийсь рух трохи позаду й збоку від себе. Різко зупинившись, я злякано озирнулася. Знову нікого!