Розділ 2. Дива

Знову прогриміло. Темні хмари нависли над землею так близько, немов небо збиралося обвалитися на землю й розчавити її маленьких мешканців. В повітрі густо пахло азотом і травою.

– І це перший день літа, – пробурчала Яра та повернулася до молодшої сестри. – Поквапся, Ніко! Треба дістатися додому, поки не почало лити!

Вона несла в руках скетчбук, який не встигла сховати в рюкзак. Останні місяці вона регулярно виходила на природу робити ескізи та начерки – готувалася до навчання в художній академії. Та чергова прогулянка обірвалася через погоду, яка несподівано зіпсувалася. Ще й Ніка чогось сьогодні напросилася піти з нею. Ярина подумки посварила ранковий прогноз, який так нахабно збрехав про ясне небо до самої ночі. А тепер вона з сестрою і спанієлем Більбо були захоплені зненацька посеред поля. Ось-ось почнеться злива, і що гірше, все ближче чути грім. Ярина добре пам'ятала уроки ОБЖ, де розповідали, як легко перетворитися на підсмажене курча, якщо опинився у відкритому полі під час грози.

Попереду вже виднівся горбатий силует котеджного містечка. Він майже зливався з почорнілим небом на обрії. Попри те, що ще був ранній літній вечір, за лічені секунди навколо стало темно й вітряно. Крижані потоки так і били в обличчя.

Яра знову поквапила Ніку. Восьмирічна дівчинка поспішала за нею, поруч біг Більбо, підібгавши хвоста. Так само як і Ярину, його проймала тривога від навислої над ними загрози.

Позаду почулося ойкання. Панамка Ніки злетіла з білявої голівки. Дівчинка хотіла кинутися за нею, але Яра різко схопила її за руку.

 – Куди?! Ану до будинків!

 – Але мій капелюх! – запхикала Ніка.

Яра скривилася. На жаль, це була улюблена панамка сестри. Не хотілося потім вислуховувати три дні ниття, що через злюку-бобра в обличчі Яри, вони загубили її.

 – Бери Більбо й бігом до будинків! – наказала Ярина. – Я за капелюхом.

Вона побігла травою услід за капелюшком. Сильний вітер встиг віднести капелюх досить далеко. Він вже став білою плямою на фоні жовто-зеленого поля. 

Яра наздогнала панамку і схопила її. Раптом сліпучий спалах червоного світла затьмарив увесь світ. Тіло пройняло нестерпним пекучим болем. Яра навіть не встигла скрикнути. Її нутро ніби вивернули навиворіт. Наступної миті навколо зімкнулася темрява...

***

«Це ж не може бути дійсно магією», – напружено думала Ярина.

Слухаючи музику в навушниках, вона поверталася додому після подачі документів до приймальної комісії в Національній художній академії. Вулиці купалися в медових променях заходу. Та хоч день виявився напруженим, замість хвилювання перед іспитами думки Яри займала вчорашня розмова з Танею.

Дійсно, яка ще магія через смартфон? Це ж не піца, щоб її онлайн замовити?

Хоча що Яра знала про дива? Лише те, що віднедавна регулярно потрапляло їй на очі…

Це вже тривало півтора місяця. З того часу, як Яра залишила лікарню після неприємної події з блискавкою. Усі казали, що Ярина уродилася в сорочці – попри напругу в декілька мільйонів вольтів, що пройшла крізь її тіло, вона вижила. Яра й сама розуміла, наскільки їй пощастило. Бридкі шрами на спині й страх грози на все життя – не найгірша ціна у такій ситуації. Але після того жахливого дня залишилося ще дещо. Те, що не могли побачити лікарі, а от Яра помічала все частіше.

Здається, вона божеволіла. Час від часу в неї починалися галюцинації. Та які ж безглузді! То могла зустріти на ринку жінку із зеленою шкірою. Або в торговому центрі серед фуд-корту побачити чоловіків з цап'ячими ногами, які з апетитом жують картоплю-фрі. Люди навколо спокійно проходили повз і нічого не помічали. Тож в тому, що все це власна маячня, Яра не сумнівалася.

Це все посттравматичний синдром – запевняла себе вона. Її тіло пережило великий стрес, а мізки трохи підсмажило. Тому це якась захисна реакція мозку, і все це незабаром мине. Мабуть…

Яра нікому не розповідала про дивні видіння. Якщо матір дізнається, то, чого доброго, почне тягати її по мозкоправах. А це означає, що її просто не відпустять саму жити та навчатися в Києві. Та якщо Яра й збиралася користуватися життям, яке пощастило зберегти, так не для того, щоб по лікарнях бігати. Вона чекала на можливість поїхати з дому, де живе матір з новою сім’єю, занадто довго.

Рідного батька Ярина не знала – мама не дуже любила розповідати про нього. Він залишив її ще до народження доньки. Яра підозрювала, що матері просто соромно згадувати, що її перша дитина з’явилася внаслідок легковажного роману молодості. Ніна лише поділилася, що він був таким же рудим, як Яра.

Зараз її матір була вже в законному шлюбі. На думку Яри, досить вдалому. Ніна вийшла за свого керівника, що не дивно – матір була вродливою жінкою з густими русявими кучерями. З тонкою фігурою і плавними рухами. Не такою трохи незграбною і різкуватою, як Яра.

Коли Ніна народила Вероніку: вже як годиться, заплановану дитину від надійного чоловіка, вони переїхали у передмістя. Там Яра й закінчила школу. Та майже одразу після випускного повернулася у Київ. До порожньої маленької квартири у старому будинку, де колись жила з матір’ю. Ось тоді й почалися ті галюцинації з волохатими й рогатими пиками на вулицях.