Розділ 15. Нічна битва

Весь наступний день пройшов у напруженій підготовці до наступної битви з силами Зла. Князь та його дружинники взялися укріпляти домівку Святогора. Закатавши рукави вони прикрили всі вікна хатинки міцними дубовими щитами з вузькими бійницями, оббили вхідні двері численними залізними смугами, зробили значні запаси води й продуктів в домі. Славко та Інісмей безупинно чаклували створюючи все нові та нові захисні закляття, обереги та амулети. Вони обнесли обійстя химородника численними чародійськими пастками та перешкодами. Святогор же зі своїм сином не вилазили з кузні. Що вони там робили не знав ніхто, тільки надвечір кожен із дружинників та магів отримали від них нові бойові обладунки та зброю. Від ще теплого металу приємно пахло різноманітними травами й зіллям.

Після вечері всі зібралися у затишній вітальній і стали терпляче чекати подальшого розвитку подій. Вояки зі зброєю напоготові стояли на варті біля всіх вікон та дверей. Красносвіт і Вернидуб холоднокровно грали у якусь настільну гру, а чаклуни й химородник проводили останній обряд жертвопринесення Перуну та Даждьбогу. Погода в цей вечір видалася на диво неспокійною та непривітною. Тільки-но сонце сховалося за обрієм, як надворі здійнявся справжній буревій. Вперіщило проливним холодним дощем з мокрим снігом та градом. Дерева застогнали від поривчастого вітру, а земля здригнулася від тих потоків води, що на неї хлинула з неба. Та відчуваючи поряд себе стількох вірних друзів Славко якось мало переймався тим, що робилося за стінами хатинки та старався не думати про можливі неприємності, що могли розпочатися з хвилини на хвилину.

А вони, ті клопоти, не забарилися. Тільки-но нічна темрява сповна за володарювала над землею, як до глухого хлюпотіння дощу додався ще один пронизливий звук. Спершу віддалений, він нагадував роздратоване шипіння лісової гадюки. Потім досить швидко змінив свою тональність й перетворився на гучний рик велетенського багатоголосого стада диких звірів. І це люте ревіння настільки діяло на нерви, що у хлопця аж мурашки по шкірі забігали.

Опанувавши себе чаклун кинувся до вікна. Виглянувши крізь вузьку щілину бійниці надвір Славко побачив вражаючу картину. Вся хатинка була вкрита сяючою магічною півсферою. Через неї намагалися пробитися дивні створіння. Зовні дуже схожі на звичайних людей вони мали ящіркоподібні голови й замість одягу були вкриті темно-зеленою лускою. Войовничо налаштовані нападники були озброєні короткими списами, важкими палицями та довгими мечами.

Юнакові відразу кинулося у вічі, що агресивність цих істот не була як звично необдумано-тваринною. Навпаки, спостерігаючи за ними, складалося таке враження, що нападники діють за якимось планом. Втративши від дотику з чаклунським захистом кількох своїх співбратів, вони зупинилися, і стали на щось нетерпляче чекати.

Вгорі щось гримнуло, небо розкололося від гострої блискавиці і в її світлі перед будинком, наче з-під землі, винирнула ще одна фігура оточена снопами вогняно-червоних іскор. Побачивши її Інісмей люто скреготнув зубами й сердито буркнув:

– От вона погань, Ворона. Стільки завдала людям лиха, а все не угомониться.

Придивившись уважно до згорбленій, закутаної у полум’яний плащ, постаті Славко раптом впізнав ту жінку-перевертня яку колись вже здолав в комп’ютерні грі. Хижо посміхаючись своїм беззубим ротом стара відьма витягла руки вперед і сипнула на чаклунський бар’єр якимось зіллям. Ворожбитська півсфера здригнулась, сяйво її замиготіло і стало слабшати, а в місці де упало зілля Повелительки Зла взагалі щезло. І відразу в прохід, що виник кинулися озброєні напівлюди-напіврептилії.

– Вогонь! – крикнув Вернидуб.

Тьохнули тятиви швидкострілів, засвистіли важкі стріли влучно вціляючи в груди та шиї нападників. Проте пробити міцну броню луски ящерів виявилося не так-то й просто. Тільки декілька ворогів впали мертвими на мокру землю. Інші ж неушкодженими продовжували свою зловісну атаку.

– Вогонь! – ще раз скомандував сотник.

Знову задзвеніли сталеві наконечники, почулися жалібний вереск поранених, і в цю ж мить на стіни хатини обрушився град ударів химерних істот. Загрозливо затріщали двері та вікна. Всім стало очевидно, що настав час рукопашного бою. Штовхнувши дружину та Дзвінку до входу в підземелля Святогор гукнув:

– До зброї браття-чарівники. Станемо пліч-о-пліч та дамо доброго прочухана цим чужоземним посіпакам зла.

Вхопивши в руки товстого металевого дрючка старий химородник спритно видерся по драбині на дах свого помешкання. Молоді чарівники кинулися за ним, залишивши внутрішню оборону вікон та дверей будинку на князя з його дружинниками. За мить всі три чаклуни вже стояли на ковзкій черепиці під проливним дощем та поривчастим вітром. Міцно вчепившись в слизький мокрий дах кожен зайняв свій ріг будинку й почав зверху знищувати нападників тими магічними силами якими володів. А їх, цих агресорів, було чималенько. Після того як захисну чаклунську півсферу було прорвано двоногих ящерів біля хатинки химерника ставало все більше й більше. Вони лізли з усіх сторін мов надокучлива сарана незважаючи ані на поранених, ані на вбитих.

Та не ці озлоблені чудовиська були головним ворогом Славка та його друзів. Кожен з ворожбитів прекрасно розумів, що найнебезпечнішим їхнім супротивником є зла відьма, що десь ховалася за спинами своїх посіпак. Тож сиплючи вниз вогняними стрілами бога Перуна юний маг не забував краєм ока слідкувати є за тим що робиться й поза полем бою. І так склалася доля, що саме йому судилося першим помітити зловісну Ворону.