10

— А ви точно впевнені, що це вона? — спитав охоронець, коли ми йшли практично порожньою тихою вулицею.

— Так…— коротко відповіла, бо продовжувала думати про її очі та згадувати надто знайомий запах ванілі.

— Це справді…неочікувано. Ваш батько стільки часу та зусиль витратив на те, щоб знайти її. І навіть йому це ніяк не вдалося.

— Думаю, вона чудово знала, що він шукатиме її. Знала, на що він здатен. То ж змогла заховатися так далеко…

— А ви сказали, що вона дружина власника кавʼярні? — раптом зупинився Максим.

— Ну… так. Є якась проблема?

— Просто ваші батьки до сьогоднішнього дня так і не розлучились. На паперах вони досі чоловік та дружина.

— Та хіба це має значення, — я опустила погляд вниз, — це був наче привид з минулого. Мені досі в це не віриться.

— Я думаю, варто повідомити це вашому батькові.

— Для чого? — я фиркнула, — чи ти думаєш, що відбудеться возʼєднання сімʼї?

— Ви й самі все знаєте, — охоронець глянув на мене з осудом. Та я це не прийняла на свій рахунок. Так, я про все знаю. Як тато досі кохає її. Про всі ті фото, що заховані поміж його книжками та документами. І що він точно хотів би знати, що вона знайшлась. Але чомусь мені не хочеться робити батькові боляче, хоч він і часто не думав про мої почуття.

— Думаю, що це не остання наша зустріч з нею. Може вийде якось з нею поговорити... — я ніби принула в якийсь окремий світ і мій розум заполонили лише думки про маму. Хай би як жахливо вона не вчинила, я хотіла знати, зрозуміти, чому покинула свою сім'ю.

— Навіщо? — Максим знову зневажливо глянув на мене, хоч і намагався це приховати. Напевно тато добряче промив йому мізки історіями про свої страждання, адже чоловік для батька є практично кращим другом. Тому він і є моїм охоронцем, адже більше нікому тато не зміг мен довірити.

— Мені здається, що ти ніколи не зможеш цього зрозуміти, — я обійняла себе руками, — але дякую, що прийшов сьогодні. І я змогла тобі про все розповісти.

— Подмайте про те, що я сказав. Найкраще буде повернутись додому. Поряд з батьком ви будете в безпеці. І... не зустрічатимете неприємних людей з минулого, — охоронець важко видихнув.

— Добраніч, — я махнула рукою та пішла в бік до готелю.

Я не хотіла вкотре вислуховувати ці нотації, особливо тоді, коли я й сама вже подумувала про це. І мене це страшенно бісило, бо я здавалась собі слабкою. Я втекла, щоб вирватися з батькової клітки, щоб нарешті жити це життя без нагляду та постійних повчань. Але як виявилось, це не так вже й просто. Ще й зараз, коли в мій світ знову ввірвався Артем, якому я пообіяла відверту розмову... І тепер ще й мама. Сидячи на ліжку, я обійняла свої коліна руками і вперлась до них чолом. Я завжди намагалась бути сильною, вольовою. Дивилась на тата і хотіла бути такою ж. Обіцяла собі ніколи не стати такою, як мама. Переконувала себе, що я не люблю її, що вона мені не потрібна. І так я трималась дуже довго, до сьогоднішнього дня... Коли захотілось знову стати маленькою двчинкою і киутись в мамині обійми. Але, думаю, вона б точно відштовхнула мене... Там, біля кав'ярні від колишньої моєї мами залишились лише темні очі. Все інше — це була абсолютно чужа і незнайома мені жінка.
Наступного дня у мене був вихідний, точніше вимушений вихідний, бо в кав'ярні щось сталось з трубою у вбиральні, тому ми не працювали. Я лежала на ліжку та просто дивилась в стелю. Як же я втомилась. Думала, що робота без вихідних допоможе мені відволіктися від зайвих думок та я зможу мати непогані гроші. Але мабуть я жила в якійсь іншій реальності, бо натомість отримала лише шалену втому, яку не помічала через постійну завантаженість. А от зараз, вже декілька годин лежачи на ліжку, усвідомила, що просто неймовірно знесилена.
То ж цей день хотіла використати максимально для відновлення своїх сил і навіть носа не висувати зі свого номера, але Артем мабуть вирішив, що наша розмова повинна відбутися, мабуть, негайно, бо мій телефон просто розривався від його дзвінків, поки я була в душі.

— Алло, — я поспіхом загорнула волосся в рушник, ввімкнувши гучний зв'язок.

— Привіт. Стою я власне біля кав'ярні, а вона зачинена.

— Так... в нас прорвало трубу, сьогодні не працюємо.

— А я вже налаштовувався побачити тебе. Поговорити. Ти обіцяла...

— Хіба б ми могли розмовляти, поки я на робот? Це було б взагалі неправильно, — я закотила очі, бо його нетерплячість мене трохи дратувала.

— То ж зараз ти не працюєш. Давай я заїду по тебе і ми зусрінемось.

— Зараз точно не найкращий час, я не зовсім готова. Давай ввечері. Домовимось і я приїду сама.

— Чому ти так категорично проти, щоб я дізнався, де ти живеш?

— До вечора, Артеме, — я вимкнула дзвінок та відкинула телефо на ліжко.

Я розуміла, що ця розмова неминуча. Він точно не відчепиться і нам доведеться поговорити. Насправді, я не дуже б хотіла розповідати йому про все, що він змусив мене пережити. Як я ненавиділ його, одночасно кохаючи. Артем сподівається, що ця відвертість допоможе нам зблизитися... Та для мене цепросто привід відпустити та спалити всі мости між нами. Такий собі останній крок до моєї помсти. Щоб він відчув хоча б половину того, що заподіяв мені. Нехай знає, що мене ображати не варто.
Ми домовились зустрітись в одному з кафе недалеко від його офісу. Мені було все одно, куди їхати, бо я чомусь настільки нервувала, наче йшла на перше побачення. Через свої думки дорогою навіть ледь не в'їхала в стовп. Ще й досі не відпускали нав'язливі роздуми про маму... Я злилась та бісила сама себе, адже перетворилась на якусь неуважну, розсіяну та дратівливу дівчину. Вдома у мене й лиько ніколи не було такого стану, хоч як би деколи батько не виводив мене з себе. Ледве запаркуввшись, я зайшла до кафе. Артем вже чекав мене за одним зі столиків, то ж набравши в легені побільше повітря, я пішла до нього.

— Нарешті ти тут, — чоловік підвівся, мабуть, щоб поцілувати мене. Але я передбачливо відступила вбік та сіла на вільне місце.