9

— Вечір був чудовим, — з усмішкою сказав Артем.

— Так, це…мило, — я підтримала його, проте не переставала нервувати. Через це постійно перебирала пальцями.

— Кароліно, що з тобою? — він різко зупинився та охопив мене за плечі, — цілий вечір ти сама не своя. Щось сталося?

— Все нормально. Чому ти питаєш? — я намагалась тримати посмішку. Не буду ж я зізнаватися, що мій охоронець десь бродить в тіні, слідкуючи за нами та кожним нашим кроком. І обовʼязково потім різко зʼявиться, щоб висказати все, що він думає.

— Просто ти весь час наче десь літаєш. Досі шкодуєш, що погодилась зустрічатись зі мною?

— У мене й крім тебе є купа турбот, — я обережно скинула його руки зі своїх плечей, — не вважай себе якимось особливим.

— Ти й далі така холодна та закрита. Досі злишся?

— Для чого ти поцілував мене? — різко спитала я.

— Здається… ти не була проти. Хіба ж ні? — Артем підняв одну брову.

— Я питала не про це. Для чого? — я обійняла себе руками. Стало якось дуже незатишно.

— Бо так захотів. Я памʼятаю, як сильно любив цілувати тебе. Вирішив згадати, чи це все ще так. І, здається, все стало ще кращим, ніж колись.

— Чому ти думаєш, що я погоджусь знову бути з тобою? — мої очі звузились, — я тобі ще нічого не обіцяла.

— Я не думаю, — Артем знизив плечима, — я тільки сподіваюсь і пробую. За спроби, здається, платити не треба.

— Це… думаю, нам вже варто прощатися, — я делікатно відійшла вбік, — завтра мені знову треба на роботу. 

— Кароліно, я відчуваю між нами й далі напругу та недомовленості. Думаю, нам варто сісти та поговорити. Інакше ти й далі будеш такою… 

— Гаразд! — нервово відповіла, — ми поговоримо про все. Про минуле, про майбутнє. Про все. І сподіваюсь, тоді ти нарешті зрозумієш мене.

Артем хотів ще щось сказати чи навіть обійняти мене, але я різко зупинила його та коротко попрощавшись, пішла додому. Точніше, у свій готельний номер. Я ввімкнула світло, сіла на ліжко та просто насолоджувалась тишею. Спочатку. А потім мене все більше починали огортати думки та сумніви. На мить я подумала, як сильно втомилась. Минуло не так багато часу, а я вже починала сумувати за домом, хай би як погано там не було. Але й тут не краще. Все мало бути зовсім не так, ще й Артем невідомо звідки взявся. Я не маю кохати його, ці почуття повинні були давним давно зникнути, забутися. Але з кожною новою нашою зустріччю моє серце бʼється все частіше, хоча тверезий розум каже просто втікати. Та я вирішила, що помщусь йому, розібʼю серце так само, як він. Ніякі почуття не можуть заглушити той біль, що я досі деколи відчуваю від того, як сильно він образив мене. На щастя, Максим сьогодні не зʼявлявся. Може, вирішив послухати мене та повернутись до батька. Чи мав якісь свої важливіші справи. Зрештою, я рада, що не бачила його. 
Наступний день в кавʼярні був дуже важким. На щастя, людей було мало, а я зовсім не виспалась. То ж ми з баристою просто стояли за стійкою та нудьгували. Я випадково перекинула пакетики з цукром і присіла їх збирати. В той час відчинились двері, значить прийшов відвідувач. Я пошвидше все закінчила, піднялась, проте не встигла нікого побачити, бо людина зникла за службовими дверима. Єдине, що прикувало мене до підлоги, не даючи навіть поворухнутися… це аромат. Запах парфумів розійшовся по всій кавʼярні. Так пахла ваніль.

— Хто це був? — я важко ковтнула.

— А, це, — якось байдуже сказав хлопець, — дружина нашого власника. Вона часто подорожує, то ж тут зʼявляється рідко. Мабуть вже повернулась.

— Д-дружина власника? — я відчула, як сильно в роті стало сухо.

— Ну так, — він підозріло дивився на мене, — а що не так? Чи ти може мала на нього якісь плани?

— На тебе! — я ображено штовхнула баристу в плече і він засміявся.

— То чому така реакція?

— Це просто… нічого, забудь. Я зараз прийду.

На ватяних ногах я вийшла з-за стійки та пішла надвір. Дихання було важким та коротким, серце гепало десь в голові. І цей аромат… Здається, в мене навіть руки затремтіли. Стільки років… минуло стільки довбаних років. І невже це вона? Невже моя матір так само різко зʼявилась в моєму житті, як і зникла. Я раптом миттєво згадала про все, що ми робили разом. Як проводили час лише удвох, а також з татом. Як вона заплітала мені волосся і дозволяла одягати свої сукні. Цього не було в моїй памʼяті, я викреслила будь-які нагадування про неї. Та запах її парфумів відкрив цю таємну скриньку. Я обійняла себе руками, щоб вгамувати тремтіння. В моїх думках ніколи не було й уявлення, що ми зустрінемось. Я не хотіла бачити жінку, що кинула свою дитину. Та зараз просто світ перевернувся і я зовсім не знаю, як себе поводити.

— Гей, ти… офіціантка? — поряд почувся голос, я навіть не зауважила, що хтось вийшов з кавʼярні.

— Так, — я повернула голову та зустрілась із до болю знайомими очима. Це точно моя матір. Таких схожостей не існує. Та тепер в неї довше світле волосся і, мабуть, якась пластична операція. Та очі…

— Я пройшлась залом. Деякі столи жахливо брудні. Чим ти тут взагалі займаєшся? Замість того, щоб працювати як належить, стоїш тут і відпочиваєш. Бігом за роботу! Інакше вилетиш звідси, а я ще й підштовхну.

Вона облаяла мене, а потім пройшла до своєї автівки та різко зникла з виду. Я стояла наче загіпнотизована, бо щойно мій світ остаточно рухнув. Я вважала, що мама зникла, бо у неї були якісь проблеми. Але здається, відповідь на питання була значно простішою та гидкішою, ніж я думала…

— Вона відчитала тебе? — спитав бариста, коли я повернулась.

— Так, — буркнула я, й далі будучи в своїх думках.

— Не хвилюйся, вона завжди така. Їй ніколи нічого не подобається. Наче взагалі дратується, що чоловік відкрив цю кавʼярню.

— А… як її звати? — я вирішила випробувати долю і може переконатися в тому, що вийшла якась жахлива помилка.

— Марія Йосипівна.

І тут в мене вже точно земля поплила з-під ніг. Я вхопилась за стілець, намагаючись тримати рівновагу. Хлопець одразу ж підбіг до мене, намагаючись допомогти. Я мʼяко відштовхнула його, бо мені не хотілось, щоб зараз хтось взагалі торкався мене. На кривих ногах доповзла до вбиральні і зачинилась там. Глянула на своє відображення в дзеркалі. І чомусь дуже чітко побачила неймовірну схожість з тією жінкою. Хоч вона і щось зробила зі своїм обличчям, та в моїй голові був її образ з дитинства. І зараз в дзеркалі я ніби бачила саме матір. Губи затремтіли, а по щоках потекли сльози. Я прикрила обличчя, намагаючись сховатись від спогадів, від тієї схожості та від самої себе. Я дуже довго проплакала, здається, хтось декілька разів навіть стукав у двері. Але я сиділа на не дуже чистій плитці підлоги і заливалась сльозами. Ніколи не могла й уявити, що зустріч з мамою зможе мене так сильно зламати. Чомусь страшенно захотілось, щоб поряд зараз був Артем. Щоб обійняв мене, заспокоїв, сказав, що все буде добре. 
Коли я вийшла з вбиральні, то в залі було лише декілька людей, які навіть не звернули на мене уваги. Вигляд в мене був не найкращий, та це зараз було взагалі не важливо.