8

Я прослідкувала, як чоловік сів за свій звичний столик та почав щось друкувати у своєму телефоні. Проте так і залишилась стояти на місці, пʼючи власну каву. Не поспішала йти до нього, ба більше, не збиралась навіть цього робити. Не після того, що він вчора мені наговорив. Плюс я чудово знала, що за мною може слідкувати Максим. Поняття не маю, де цей засранець ховається, та знає він точно більше, ніж потрібно.

— Ти не йдеш? — запитала у мене бариста.

— Не зараз…— я задумано постукала пальцями по повернхні, — я ще не допила своєї кави.

— Ну ти ризикова, я тобі скажу. Якщо директор це побачить…

— Чхати я хотіла на директора і на те, що він скаже, — я закотила очі, — мене більше хвилює мій емоційний стан. А не догоджання…

— Офіціанта можна? — голосно спитав Артем і я заплющила очі. В кавʼярні було досить людей, щоб відчути сором. То ж під співчутливий погляд баристи я попленталась до столика.

— Я слухаю вас, — посмішка вийшла кривою, то ж я різко прибрала її.

— Щось надто довго, — Артем уважно спостерігав за мною.

— Вибачте, у мене теж була перерва на каву.

— Але ж не тоді, коли очікує відвідувач, — він легенько посміхнувся, — це ж так просто.

— Можливо, — я відвела погляд.

— Чи може мені звернутися до вашого начальства? Думаю, їм буде цікаво дізнатися про те, як працюють їхні працівники.

— Ви лякаєте мене? — я пирснула.

— Звісно я можу цього не зробити, але…

— Але що?

— Але за це ви сходите зі мною на побачення. Підійде таке?

— Артеме, будь ласка…— я витримала довгу паузу, — не повертайся до цієї розмови знову. Ти не почуєш від мене нічого нового.

— Звідки ви знаєте моє імʼя? — він вдавано здивувався і я ясно побачила, що він просто знущається з мене.

— Все, годі. Якщо ти нічого не замовляєш, то я йду.

— Кароліно, чекай. Я… я просто хотів дещо показати тобі. Ну тобто… Що все буде зовсім по-новому, інакше. Бачиш, навіть хотів знову просто познайомитись з тобою.

— Це рівень якогось пʼятого класу, — я закотила очі.

— Будь ласка, не відштовхуй мене. Я… чекатиму тебе тут після твоєї роботи. 

— Не треба, — просичала.

— І все-таки, будь ласка, принеси мені каву.

— Звісно, — я єхидно посміхнулась та пішла по той клятий напій.

Весь день я не могла ніяк зібратись через злість. Мене страшенно дратувало, що Артем так легко може вивести мене на такі яскраві емоції. Через це я почуваюсь слабкою. Завжди намагалась переконати себе, навчити поводитись в разі того, що ми з ним колись зустрінемось. Але всі мої правила та установки полетіли геть, як тільки ті блакитні очі знову зустрілись з моїми. Я взагалі не хотіла бачитись з ним більше, але розуміла, що це неминуче. Та татові гени, мабуть, врешті дали своє. Я обдумала все, зважила. І якщо Артем так сильно хоче нового возʼєднання, то я дам його йому. Щоб потім так само різко та сильно знищити його почуття. Розбити на друзки серце і просто піти. Помститися йому за себе та за свої зранені почуття. Від цього усвідомлення я відразу пожвавішала і навіть почала чекати вечора. Батько б пишався мною.

— Бачу, у вас непогано виходить, — в кавʼярні зʼявився Максим практично за декілька хвилин до закриття.

— Що ти тут робиш? — просичала я і швидко відвела його вбік.

— Я вже казав, охороняю вас. І… той тип знову приходив? Мені треба щось зробити?

— Ні, не треба нічого… Бляха. Максиме, звідки ти все це, чорт забирай, бачиш?

— Ваш батько чудовий вчитель. Його охорона найкраще підготована.

— Справді? — я посміхнулась, — здається, мені вдалось напоїти тебе чаєм зі снодійним та втекти з дому. О так, охорона справді найкраща.

— Та все ж, я стою тут. Перед вами, — чоловік схрестив руки на грудях, — і вже давно знайшов вас.

— Зараз у мене буде зустріч, то ж… можеш йти. Бажано кудись подалі.

— Із тим вашим колишнім? Ви впевнені, що це гарна ідея?

— Здається…— я вже майже кипіла, — батько занадто багато розповідає своїм вірним псам.

— На те ми й вірні, — здається, він теж злився, — щоб знати все досконало, для того, щоб захищати вашу сімʼю. 

— А я не прошу себе захищати. Не зараз точно. Так що ти прекрасно можеш повернутися до батька і сказати, що й близько не бачив мене. Навіть не уявляєш, де я можу бути.

— Я вже доповів, що знайшов авто…

— Ну то мене викрали інопланетяни, — я істерично засміялась, — ти мій охоронець. Ти маєш підтримувати мене…

— Я хвилююсь не менше ніж ваш батько. Ви ж практично виросли в мене на очах.

Я помітила світло фар від автівки, що підʼїхала до кавʼярні. Це був Артем. Я розлючено глянула на Максима, а він якось осудливо фиркнув, проте після цього відразу пішов геть надвір. Я ж знову взяла рушник та продовжила протирати столи.

— Ти тут сама? — пролунав голос Артема.

— Так. Сьогодні моя черга зачиняти, — я вдавала, що старанно працюю та не підіймала голову.

— А я думав, що ми зможемо кудись поїхати повечеряти.

— Вибач, але я маю закінчити з прибиранням, — я мигцем глянула на нього та повернулась до роботи. Але серце неприємно стискалось від того, що Артем так близько.

— Ну тоді…— чоловік підійшов ще ближче, став практично за моєю спиною, — я тобі допоможу.

— Що? — я пискнула та вирівнялась, обернувшись до нього. Наші тіла були критично близько одне до одного. Блакитні очі Артема ніжно ковзали моїм обличчям. Я важко ковтнула.

— Я хочу, щоб ти швидше звільнилась, — гарячий подих торкався моєї шкіри, від чого ставало холодно, по тілу бігали мурашки, — тому я візьму трохи твоєї роботи на себе.

— Н-ні, — я міцніше стисла стіл пальцями, — не потрібно. Я впораюсь сама. Тим більше…

— Кароліно, ти боїшся мене? — тихо спитав Артем та підійшов ще ближче. Від цього я сильніше нахилилась назад, впираючись до столу. Здавалося, що я беззахисна маленька тваринка, яку загнали в пастку і зараз на мене накинеться великий та голодний звір.

— Ти так думаєш? — я посміхнулась куточком губ, — приємно мати змогу вводити тебе в оману.