7

Артем вже чекав на мене. Я бачила його у вікні ресторану, в який він запросив мене. Поки тим часом сиділа у своїй машині та не наважувалась вийти. Була думка просто завести мотор та втекти звідси, навіть не ввʼязуватись у цю авантюру. Але хіба ж я боягузка, щоб лякатись проблем та не вирішувати їх. То ж набравши в легені побільше повітря, я вийшла на вулицю. Ресторан був звичайним. Не вишуканим, не розкішним. Був простим. Я трохи не звикла до таких місць, бо батько завжди обирав все тільки найкраще. Деколи мені вже починало набридати все це, але сьогодні на мить мені чомусь здалось, що я трішки сумую за татом і його жагою до розкоші.

— Вибач, затори, — я натягнула посмішку та збрехала. Не буду ж казати, що просто пів години сиділа в авто та думала, як би втекти.

— Нічого, розумію, — Артем відклав телефон та відразу перемкнув свою увагу на мене, — я чекав недовго.

— Вже щось обрав для себе? — я покосилась на меню поряд з його руками.

— Ні, чекав на тебе, — чоловік знизив плечима. Я мимоволі слідкувала за кожним його жестом, мімікою та розмовою. І як же, бляха, я відчувала, що це все для мене рідне. Він ні на грам не змінився, все було таким самим, як і десять років тому. Просто старший. І просто трохи серйозніший.

— То… як твої справи? — врешті спитала я, коли нам принесли наші замовлення.

— Непогано. Фірма працює, замовлення є. Все прекрасно. Крім одного…

— Чого ж? — я підняла одну брову, побачивши, як різко він змінився в обличчі.

— Досі без сімʼї. Може не повіриш, але всі ці роки в мене навіть не було серйозних стосунків. 

— Не повірю, — я натягнула посмішку і надпила своє вино.

— Мене все ж тривожить одне питання, — Артем уважно розглядав моє обличчя.

— Питай, я здається, здогадуюсь…

— Чому ти тут, працюєш офіціанткою? У тебе ж було все. 

— Скажімо… таке життя набридає. І з батьком у нас були не найкращі стосунки. То ж я вирішила трохи пожити на волі.

— Чому це так схоже на тебе, — чоловік засміявся, а мене щось наче вкололо десь біля серця. Невже він теж багато чого памʼятає про мене?

Вечеря проходила спокійно. Ми розмовляли, згадували минуле, проте обоє майсетрно уникали теми наших стосунків. Я вже була розслаблена, більше не почувалась напруженою поряд з Артемом. Серце вже так шалено не калатало. Але те, що я ще досі кохаю його… усвідомила ясніше. Проте я чудово памʼятаю той біль, що він завдав мені, як повівся зі мною того вечора. 

— Ти не проти ще прогулятися? — спитав Артем, коли ми вийшли надвір. Я уявила самотній готельний номер, де я в крайньому випадку буду дивитись телевізор. То ж стверджувально кивнула і ми пішли далі по вулиці.

— Дякую за вечерю, — тихо сказала я, — було приємно.

— Це найменше, що я можу зробити для тебе.

— Невже ти справді шкодуєш про щось? — я з завмиранням серця спитала.

— Так, — він кивнув, — мені дуже шкода, що я тоді використав тебе. Повівся як повний кретин. Весь цей час я думав про той вечір і… Це жахливо.

— Це мʼяко сказано, — я натягнула посмішку, — але я не дуже хочу про це говорити.

— Кароліно, — він різко зупинився та взяв мене за руку,  — давай справді забудемо про все те, що між нами було тоді. Ми, можна сказати, були дітьми, які не до кінця все розуміють. І варто вчитись на своїх помилках.

— Я не розумію, до чого ти це все ведеш? — я нахмурилась, хоча чудово розуміла, що він має на увазі. Від цього почали тремтіти коліна. Зовсім не хочеться ставати знову ж на ті самі граблі. Але ті дурнуваті почуття…

— Давай спробуємо все знову? Але абсолютно по-новому. 

— Для чого? — я скривилась, ніби від болю.

— Я… я не забував про тебе ні на мить. Це важко пояснити. Та мені було соромно так сильно, що я навіть не хотів потрапляти тобі на очі. Я вважав, що ти ненавидиш мене, та мабуть так і було. Але постійно всі мої думки були лише про тебе…

— Артеме, це повна маячня, — я висмикнула свою руку з його пальців, — ти забагато випив чи що? Які відносини наново? Тобі взагалі не відомо, що я відчувала тоді. Ненавидіти тебе — це дуже легко сказано. І ти думаєш, зараз весь такий добрий та правильний відкриєш своє серце і я впаду в твої обійми? Яка наївність!

— Кароліно…

— Знаєш, мені було приємно, що ти запросив мене, правда. Що ми поговрили, не згадуючи нічого про наші стосунки. Я думала, що цей вечір і далі буде таким хорошим. Але ж ні! Тобі треба було згадати про все це. Ще й запропонувати таке…

— Я просто… Я вирішив, що те, що ти погодилась, може щось означати.

— Здається, ти казав, що лише одна вечеря. А далі я вирішуватиму сама. Ну так от… До побачення. 

Я кинула на Артема розлючений погляд, а потім швидким кроком пішла геть. Всередині був вир емоцій. Я йшла так швидко, що аж починало пекти в легенях. Та мені просто хотілось якнайшвидше поїхати, зникнути з цього місця, щоб раптом Артем не наздогнав мене, знову не взяв за руку та не переконав. Я втекла, бо просто послухалася здорового глузду. Якби ж вирішували лише почуття, то думаю, ми б вже напевно були десь разом і переспали. 
Зайшовши в свій номер, я втомлено потерла очі. Хотілось прийняти ванну, змити з себе цей жахливий день і лягти спати. Та коли я ввімкнула світло, то ледь не отримала інфаркт.

— Якого… бляха! Що за… Що ти тут робиш!? — я налякано вперлась до стіни, тримаючи руку на грудях.

— Ви погано вмієте планувати втечу, — Максим сидів у мʼякому кріслі. Я б сказала, він розплився в ньому.

— Що ти тут робиш? — я ще раз спитала.

— Чекаю на вас. Логічно?

— Ні, — я випрямилась і врешті починала заспокоюватись, — як ти знайшов мене?

— Просто заплатив більше тим людям, в яких ви ховали автівку.

— Маячня, — я фиркнула.

— Ви знаєте, що ваш батько там з розуму сходить без вас? Думає, що вас викрали якісь вороги чи ще щось гірше.

— Не вигадуй. Брехати ти не вмієш. В мого батька вистачає розуму зрозуміти, чому і для чого я це зробила.

— Може й так, — Максим сів рівніше.