6

Ми сиділи за невеликим столиком поруч з кавʼярнею. Я нервово перебирала пальці та закочувала очі. Артем ніяк не хотів відпускати мене, а це страшенно злило, бо потрібно було працювати. Я сподівалась просто на коротку розмову, щоб потім втекти геть від свого страшного кошмару. Але от вже пів години як чоловік розмовляє по телефону, вирішуючи якісь свої дурні справи. І я поряд сиджу як ідіотка, добре хоч без фартуха офіціантки.

— Вибач, — нарешті Артем повернувся до реальності, — ця божевільна робота. Нема спокою навіть в обідню перерву.

— А обідати ти не збираєшся? — я підняла одну брову з надією, що він врешті відчепиться від мене.

— Ну я ж отримав не те замовлення, — він розплився в посмішці, — та годі тобі, Каро. Скільки років ми не бачились.

— Десять, — досить грубо сказала я, — думаю, в нас мало спільного залишилось з того часу.

— Зізнаюсь, вчора я тебе зовсім не впізнав. Десь в голові мигцем зʼявилась думка, що таку зухвалість колись я вже десь бачив. І чесно, я вражений.

— Чим же? — я схрестила руки на грудях.

— Тим, що ти тут. Працюєш… офіціанткою. У вас якісь проблеми?

— У нас? — я пирснула сміхом, — ти це про кого?

— Ну я…

— Не продовжуй, це і так зрозуміло. Та я вже давно не живу з батьком. Мені байдуже на його справи, — брехала я, — тому «нас» більше нема. Є я, є він.

— Не думав, що ти колись залишиш його, — задумано сказав Артем.

— А ти що тут робиш? — я вирішила різко змінити тему, — бачу, гарна робота в тебе.

— Та це… невелика будівельна фірма. Я ж не довчився в університеті, а пішов. Відчував, що все-таки це не моє.

— Я знаю, — тихо сказала я сама до себе. Звісно ж я все знаю про його життя. Мене не відпускало те, що між нами все так закінчилось. І тим, що я дізнавалась про життя Артема, я сама себе обманювала, що наче й маю якесь значення для нього.

— Ти ще з кимось спілкуєшся з наших друзів?

— Ні. Я… у мене, на жаль, не було часу потім на дружбу чи гулянки.

— Справді? Чим же ти займалась? — він схилив голову набік та уважно роздивлявся моє обличчя. Від цього стало трохи ніяково. Але мені хотілося вдарити саму себе. Я так старанно виховувала свій жорсткий характер, щоб вміти захистити себе. Та варто лиш Артему глянути на мене і я тану. А в голові пульсують спогади, коли ми були разом.

— Вибач, але мені вже треба йти, — я підскочила з місця, бо ця розмова починала набридати, — я тут недавно працюю, не хочу вилетіти з роботи через дурню.

— Ні, стоп, чекай, — Артем знову перегородив мені шлях, — ми так давно не бачилися. І я дуже радий зустріти тебе. Давай може повечеряємо? У мене сьогодні якраз вільний вечір.

— Я не… я не знаю, — я скривилась від своєї безпорадності. Ну чому не можна відмовити зразу?

— Ось мій номер телефону, — чоловік протягнув мені маленьку візитку, — подзвони, коли закінчиш. І домовимось.

— Але…

— До зустрічі, — Артем підморгнув та пройшов, як я зрозуміла, до свого авто. 

Я ж продовжувала стояти, як ідіотка та дивитис вслід відʼїжджаючому автомобілю. Потім опустила погляд на візитку. 

— Артем Хільський, — прочитала, — збудуйте своє майбутнє зі мною. Падлюка, — я зімʼяла ту картку і просто викинула в смітник поряд з кавʼярнею. 

Я зовсім втратила голову. Здуріла. Моя рана ще досі не затягнулась, а я хочу розірвати її ще сильніше. Це просто була випадкова зустріч з Артемом. Так склалися обставини. І чорт забирай, я справді ще досі кохаю його. Тільки у вухах так само крізь роки звучать його слова. Я досі памʼятаю той вечір, наче це було вчора. Він просто використовував мене. Можливо знав, що у мене є почуття і дуже вдало зіграв на них заради власної вигоди. Але я вже не дівчинка. Тому можу тепер зрозуміти, що з ним краще більше не звʼязуватись. 
В кавʼярню я повернулась під пильний погляд директора. Чомусь він не скандалив зі мною, можливо, дав шанс реабілітуватися чи може Артем тут постійний клієнт. То ж я просто мовчки продовжила свою роботу без нарікань і всі наступні дні намагалась працювати якнайкраще, щоб мені врешті довірились і зрозуміли, що я можу бути офіціанткою та все в мене виходить добре. Так і сталося. Протягом тижня я робила все бездоганно, то ж за мною перестали слідкувати та дали трохи більше свободи. То ж коли відвідувачів було мало, я навіть могла трохи посидіти та відпочити, займаючись якимись своїми справами. Та черговий звук дверей відволік мене і довелось натягувати вже фірмову посмішку, яка одразу ж впала.

— Добрий день. Круасан без пудри, все вірно? — я намагалась навіть не дивитись на нього, а буравити поглядом білосніжну сторінку свого блокнота.

— Чому ти не подзвонила, Кароліно? Я так тоді чекав на тебе. Навіть приїхав сюди, але вже було зачинено, — Артем здавався ображеним, від цього хотілося засміятись йому в обличчя.

— Було багато роботи, я стомилась. Не було сили вже нікуди йти.

— Ну…гаразд, — він розвів руками, — а просто подзвонити…

— Слухай, — я не витримала та глянула на нього, — думаю, нам взагалі не варто бачитись, спілкуватись… Це… ми вже це робили і… просто не треба.

— Я знаю, у нас все закінчилось жахливо. Я був занадто дурним, щоб розуміти, що я роблю.

— Можливо, — я відвела погляд.

— Та все-таки ми ж не чужі люди. Кароліно, я справді такий радий тебе зустріти.

— Що ж, це приємно. Ми зустрілись, поговорили. Для чого це перетворювати в щось інше?

— Бо я відчуваю провину, — він підвівся і заговорив тихіше, стаючи поряд надто близько. Я відчула легенький доторк його дихання на шиї. Довелось навіть покліпати, щоб прийти до тями.

— Чому? — я дивилась прямо, навіть не рухалась.

— Думаю, точно не тобі це питати, — його погляд відчувався на шкірі важким і проникливим. Я набралась сміливості і таки підняла очі, глянувши на його лице. Дві блакитні крижинки уважно спостерігали за мною. Я завжди так любила дивитись в його очі. Тоді вони горіли запальним вогнем, проте зараз вже були глибокі, свідомі та серйозні.