5

Ми стояли та дивились одне на одного. Обоє з неприхованою зневагою. Він — бо вважав, що може зі мною так поводитися, адже я просто офіціантка, що не відразу виконала його прохання. Я — бо це просто мій нічний кошмар. Людина, яка використовувала мене заради вигоди, а я безпамʼяті була закохана. Моєю мрією було більше ніколи не зустріти Артема. Хоч я й досі, напевно, кохаю його. Але зараз хотілося просто кинути йому щось в голову.

— Що ж, перший день…— він фиркнув, — тоді вам точно треба працювати краще. Це наче пристойне місце, а персонал як у забігайлівці.

— Настрій персоналу відповідає настрою клієнта, — я схрестила руки на грудях, — може хоч так ви навчитесь ввічливості.

— Я поспішаю. Мені байдуже на всі ваші «будь ласка» та «дякую». 

— Ну тоді шукайте собі місце, де всім теж байдуже. Бо в цій кавʼярні цінують добрих людей. А не таких як ви, — я хотіла спопелити його лише поглядом. Артем дивився на мене і я бачила того ж самого хлопця, що й десять років тому. Його погляд не змінився, хоч сам він став ще привабливішим і, мабуть, успішним та впевненим, зважаючи на його одяг та аксесуари.

— Що ж, — він повільно підвівся, випльовуючи слова мені просто в обличчя, — знайте, ви зробили велику помилку. І обовʼязково зрозумієте це. Щасти.

Чоловік просто пішов геть, а я від хвилювання важко дихала. Вхопилась за крісло, щоб опанувати себе. На щастя, крім нас в кавʼярні поки більше не було нікого. Інакше я б точно не змогла далі працювати.

— Що ти наробила, — до мене підбігла схвильована бариста, — нахамила клієнту? Це ж буде скандал!

— Нічого не буде, — я випрямилась та повернулась до колеги, — це… це був мій колишній. Він не впізнав мене. Але мені дуже хотілося висказати йому все, що я думаю про нього.

— А якщо він пожаліється начальнику? 

— Ну і що? — я фиркнула, — навіть якщо так, мені все одно. Знайду тоді іншу роботу. Просто ця людина… це…

Я не змогла продовжити, бо занадто багато слів хотілося сказати. Проте далі Артем просто не виходив з моєї голови. До кінця дня я вже працювала нормально, але думки про колишнього зрадника неприємно кололи голову. Навіть вже вдома перед моїми очима було його обличчя, той дурнуватий вираз. Прискіпливий погляд. Так, наче він король цього світу. Вдома в своєму сховку в мене є коробка з нашими та його фотографіями. Чомусь я так і не змогла викинути їх чи порвати, спалити. І зараз дуже пошкодувала, що не взяла їх зі собою. Впавши на ліжко, я прикрила очі руками. Яка ж ти ідіотка, Кароліно. Минуло вже стільки часу, а я досі… досі щось відчуваю до нього. І за всією цією злістю, що сьогодні була при зустрічі, ховалися почуття, які я так і не можу в собі побороти. Я чудово памʼятаю все, що було. Що він говорив тоді в нашу останню зустріч, чого він хотів від мене. Все це добре засіло в моїй голові. Але ж у нас були стосунки й до того… І Артем був чудовий, милий, люблячий… Мені здавалося, що все це назавжди… І зараз, коли я побачила його, то в голові все змішалося. Хороше і погане. Але я пообіцяла собі, що більше ніхто зі мною не зможе так вчинити. Тому я повинна тримати себе в руках, а може й навіть помститися. 
Наступного дня від перенавантаження боліло все тіло. Я не зовсім звикла до фізичної роботи та й до роботи взагалі, проте настрій у мене був хороший. Я раділа, що не сиджу в чотирьох стінах. І найголовніше, що почала своє нове життя. Не уявляю, що там зараз відбувається вдома з татом. Та й байдуже. Нехай зрозуміє мій протест.

— І як тобі у нас працюється? — спитав хлопець, з яким я тоді власне і говорила про цю роботу. Барист у кавʼярні двоє, то ж вони змінюються через день.

— Поки що все нормально. Мені подобається.

— Сьогодні такий день, може бути мало відвідувачів. То ж зможеш трохи відпочити.

— Та я й не дуже втомилась, якщо чесно. Звісно, з незвички трохи болять ноги. Але це не суттєво.

— Що ж, ти молодець, — він посміхнувся і я на мить задивилась на нього. Або я себе накручую, або він хотів вкласти у цю посмішку щось більше, ніж звичайну дружню підтримку.

Як він і сказав, людей сьогодні було значно менше, ніж вчора. Я навіть встигла подрімати десять хвилин у комірчині. Проте це справді сталося випадково. Я допомагала баристі розкладати свіжоспечені десерти, поки не почувся дзвіночок, що сповіщав про прихід когось. Я повернула голову і випадково зламала одне печиво. Бо це прийшов знову Артем. Я аж відчула, як краплинки поту зʼявляються на моєму чолі, хоча тут навіть не було душно.

— Що з тобою? — спитав хлопець.

— Ні, — я витерла чоло долонею, — нічого. Все…гаразд.

 Я повільним кроком йшла до столика, за яким сидів Артем. Мені було соромно перед самою собою за те, що я настільки гублюся, коли він поряд. Від мого характеру не залишається й сліду. Мене це лякає. Та десь глибоко в душі я розумію, чому так відбувається, але не хочу зізнаватися сама собі.

— Добрий день. Вже щось обрали? — сказала максимально байдуже, наче цією фразою можна було б вбити. Від вчорашньої лагідності не залишилось нічого.

— То ви й досі тут працюєте? Дивно, — Артем пирснув сміхом.

— Вас не вчили вітатися? — сказала я це з посмішкою, — відповідати ввічливістю на ввічливість.

— У мене нема часу на порожні балачки і награну чемність. Мені еспресо та круасан з шоколадом. Але без цукрової пудри.

— Звичайно. Зараз усе принесу, — мене аж щоки боліли від того, як сильно я видавлювала посмішку для цієї людини, яка не варта й мого погляду. Але тепер обставини склалися так, що я мушу це робити. Бариста досить швидко зробив усе замовлення і я так само швидко віднесла все Артему.

— Здається я казав без пудри, — чоловік був розлючений.

— Ой…вибачте…— я відвела погляд, бо справді просто забула про це. Як я можу думати про такі дрібниці, коли мене аж розпирає від злості.

— Ви бачите цей костюм? — він вказав пальцем на себе, — хоч трохи пудри і це зіпсує весь мій вигляд. А я, вибачте, не офіціантом працюю. Принесіть мені інший, — Артем штовхнув тарілку рукою.