1

Коли мені сімнадцять.

— У тебе точно не буде проблем? — моя подруга вражено дивилась на мене, коли я запалювала цигарку.

— Пф…аж ніяк. Він вже змирився з тим, що я вже занадто доросла, щоб вислуховувати ці тупі нотації.

— Мені шкода твого тата, — вона похитала головою.

— Замовкни, а? Ще ти не бралась повчати мене.

— Але ж палити це…жахливо, Каро.

— Я знаю. Але не можу поки що кинути, — я випустила їдкий дим, що насправді не приносив мені ніякого задоволення.

— Чому? — вона уважно розглядала мене.

— Бо це подобається Артему, — я провела поглядом хлопця, що саме проходив повз трохи подалі від нас.

— Ти серйозно? Труїш себе через якогось пацика? Не очікувала від тебе, що ти прогнешся під таке, — подруга скривилась.

— Ти нічого не розумієш! — я гаркнула і викинула цигарку в смітник, — я…я вже давно…він вже давно подобається мені. І я чула від однієї дівчини, що дружить з хлопцями, які його знають, що може я теж йому подобаюсь.

— О так, Кароліно, це надзвичайно достовірна інформація. Як їх усіх і тебе ще не взяли у розвідку, — вона закотила очі.

— Та тому що всі би все розтринділи, — я засміялась. Навмисно голосно. Щоб змогти привернути увагу Артема.

— Для чого він взагалі тобі здався? — подруга похитала головою, — він же такий невихований.  З сумнівною репутацією. Постійно встрягає у якісь проблеми…

— Я знаю…— тихо сказала я, — але я кохаю його.

В той день Артем знову не звернув на мене увагу. То ж додому я повернулась в дуже гівняному настрої. Тато в той день був вдома, то ж не зустрітись з ним було неможливо.

— Що це…що це за запах…— він вражено глянув на мене.

— Ну це мої нові парфуми, — я знизила плечима, — недавно купила. Понюхала в магазині і просто закохалася.

— Закохалася у ваніль? — батько нахмурив брови.

— Я піду…перевдягнусь.

Швидко зникнувши у своїй кімнаті, я зачинила двері на ключ. Так, мені дуже сподобались ці парфуми. І чхати на те, що такими ж користувалась мама. Я знаю, як татові боляче. Знаю, що він ще досі деколи довго сидить у своєму кабінеті і дивиться на їхнє весільне фото, яке ховає між документами в столі. Знаю, що він досі кохає її, як би не заперечував і не казав, що ненавидить. А от я справді ненавиджу. Тому що з роками лише краще усвідомила, що всі слова, якими називали її наша кухарка та прибиральниця — правда. Кинути свою дитину, а заради чого? Через якогось чоловіка. Що він міг пообіцяти їй? На що ця жінка змогла проміняти власну дитину, сімʼю та люблячого чоловіка. Я не знаходжу відповіді. Та й не хочу більше шукати. Я вже давно не маю жодного бажання навіть бачити свою матір, вона для мене зникла. Але от ваніль… Так, я памʼятаю, що такими ж були її парфуми. І все-таки я її дочка. Тому я нічого не можу зробити з тим, що цей запах займає особливе місце в моєму житті.

— Не заважатиму? — я мало не зомліла, коли в університетській їдальні поряд зі мною за стіл вирішив сісти Артем.

— Та ні, — я знизила плечима, — я й так тут сама сиджу. Он скільки місця.

Хлопець вдячно кивнув та прийнявся обідати. Як виявилось, в їдальні він нічого не купував, а все приніс з собою. У нього була пристойна кількість контейнерів, що трохи повеселило мене.

— Ти наскільки сюди зібрався? — пирснула сміхом.

— Просто не переношу їжу приготовану не вдома. Не знаю, ще з дитинства намагаюсь ніде не їсти.

— Це дивно, — я знизила одним плечем.

— Зате ще жодного разу не отруївся.

— Так і я теж. Але їм всюди де тільки можна. 

— Не знаю…— Артем глянув на свою їжу, — може якось все-таки варто буде спробувати.

— Спробуй. Точно не помреш.

— А ти весела, — він засміявся, — Кароліна, так?

— Ага, — я вдала, що уважно читаю книгу, лиш би не запищати від радості, що він точно знає моє імʼя.

— Бачив тебе декілька разів поза університетом.

— Справді? — я щиро здивувалась.

— Так, ми ж живемо по сусідству, ти не знала? Ну, звісно, я не в тому районі з вашими супер дорогими будинками. Але недалеко.

— Тобі не подобаються дорогі будинки? — я підперла голову рукою.

— Швидше ті, хто там живуть. Але ти наче не така.

— Дякую, — я натягнуто посміхнулась.

— Ні, справді, ти класна. Якщо чесно, я давно заглядаюсь на тебе, — Артем мило зніяковів, — може ми якось погуляємо удвох?

В той момент моє серце мало не вистрибнуло з грудей від радості. Адже він сам підійшов до мене, сам заговорив та сам запросив. Я готова була вже ж тоді кинутися до нього з поцілунками. Але лише стримано кивнула і сказала, що спробую знайти для нього час. 
І з того моменту все почалося… Наші довгі прогулянки деколи майже до світанку, безкінечні розмови по телефону та переписки в соцмережах, спільні поїздки. Перший поцілунок, від якого хотілося розтанути. А потім кожен наступний ставав все більш впевненим та розкутішим. Перша близькість… Я віддала Артему всю себе повністю, тому що він став для мене особливим. Моє кохання до нього ставало все сильнішим та яскравішим. Я дозволяла собі мріяти про наше майбутнє, про те, що вийду за нього заміж. Що ми будемо жити, як в казці. Бо я шалено кохаю його, а він кохає мене. І в нас все було чудово, до певного моменту.

— Чому ми не можемо зустрітися сьогодні? — я зловила Артема після пар, бо він весь день не відповідав на мої дзвінки. Він на два роки старший, отже розклади у нас різні і це було складно.

— Бо я не можу, — він впевнено дивився мені в очі, — маю купа справ. Ще маю зустрітися з хлопцями.

— А як же я? Хіба ти не хочеш побути трохи зі мною? — я б наче мала хотіти заплакати в цей момент, але мене охопила лише злість.

— Ми ж й так бачилися недавно. Невже тобі цього мало? — він сховав руки в кишені свого спортивного светра.

— Артеме, ти знущаєшся? — я скривилась, наче від чогось огидного, — ми бачились востаннє два тижні тому. І це було лише пів години, бо тобі хтось там зателефонував і ти просто втік.