Пролог

Коли мені сім.

— Тату! Татку! — я біжу за ним по коридору лікарні, де ми провідували мою бабусю. Тато говорить по телефу і, здається, зовсім мене не чує. — Тату!!! — я крикнула ледь не на всю лікарню і нарешті він озирнувся.

— Вже зовсім з глузду зʼїхала!? Хто дозволив тобі кричати, — він це процідив крізь зуби.

— Але тату…

— Я передзвоню, — сказав він у свій телефон і вхопивши мене за руку, швидко повів до сходів. Ми спустились та опинились надворі.

— Мені боляче! — я вирвала свою руку і зустрілась з жахливим поглядом. Тато завжди так дивився, коли я робила те, що йому не подобається.

— Мені теж боляче, Кароліно! Що ти взагалі не слухаєш мене. Ганьбиш перед людьми. Хіба я тебе такого вчив?

— Коли ми поїдемо до мами? — я дивилась на нього з-під лоба та надула губи. Я перевіряла, це завжди працювало, коли тато злився на мене.

— Ох, люба…— він присів, щоб бути на рівні зі мною, — твоя мама, вона… Ем… Так. Твоя мама померла. Вона пішла, більше її ніколи не буде.

— Але ж…але ж це не так. Я чула… — я перейшла на шепіт, — чула як говорила наша кухарка та прибиральниця. Вони казали, що як мама зможе жити далі, якщо так легко залишила дитину і втекла. Що вона безсовісна.

— А ти знову підслуховуєш чужі дорослі розмови? — він нахмурився, але вже не був таким злим.

— Ну то ми поїдемо? — я схрестила руки за спиною і похиталась туди-сюди.

— Ні, — тато підвівся і його голос знову став лютим, — твоя мама померла. Для нас. Для нашої сімʼї. Ти більше ніколи її не побачиш, не зустрінешся. Це під суворою забороною. Цієї жінки більше не існує в нашому з тобою світі.

— Але ж вона моя мама…

Та він вже нічого не відповів. Його важкий погляд ліг на мої плечі, як величезний камінь. Потім тато взяв мене за руку та повів до машини. В дорозі ми не розмовляли.

Я памʼятаю свою маму. Трохи. У неї було коротке темне волосся і темні очі. Її парфуми пахли ваніллю, а нігті завжди були пофарбовані бузковим кольором лаку. Вона завжди кудись ходила ввечері, коли тато затримувався на роботі. Але як казала мені — йшла на свою важливу роботу. А потім після одного вечора вона не повернулась. Ні вночі. Ні наступного ранку. Ні через тиждень. Всі в домі шепотілися і я бачила декілька разів, як тато плакав. Тому я зрозуміла, що мама померла. Це ж саме мені казала моя няня та сам тато. Але потім з деяких розмов я дізналася, що мама жива. Просто кудись поїхала. І не хоче повертатися. Так, я дуже люблю підслуховувати. Але тато продовжував повторювати, що мама померла. То ж я погодилась з цим. Хоч деколи, як і сьогодні, просила в нього поїхати до неї. Але це були постійні відмови.

Коли ми повернулись додому, вже було пізно. Але я татові не зізнавалась, що досі не зробила домашнє завдання. Він каже, що я зобовʼязана гарно вчитися, щоб отримати гарну освіту та бути гідною його послідовницею. Але що це означає, я не дуже розумію.

— Кароліно, ти зробила домашнє завдання? — вже майже перед дверима моєї кімнати спитав тато.

— Ем…так. Усе, — я посміхнулась і швидко зачинила двері просто перед його носом.

Тато був злий. Знову. Ця дурна вчителька викликала його через ті тупі приклади, які мені не було цікаво розвʼязувати вдома взагалі. Я б краще пішла гуляти. Або подивилась якийсь фільм.

— Просто чудово, — тато сидів поряд зі мною в машині. Я дивилась у вікно, але його важкий погляд відчувала всім тілом.

— Напевно.

— Доню, який це вже раз? Навіть не десятий, а вже більше. Тобі так складно було розвʼязати ті приклади? Чому ж не попросила допомоги у няні?

— Тому що мені це не цікаво! Не подобається математика.

— А що ж тобі подобається?

— Не знаю…але точно не це, — я надулася.

— Ох…— він втомлено провів долонею по обличчю, — завтра мені треба буде поїхати на декілька днів. То ж тобі доведеться побути з нянею весь час.

— Знову? — я відчула, як очі защипало від сліз.

— Я мушу. Це моя робота.

— А ти повернешся? Не залишишся там так як мама?

— Ніколи! — він розлючено це сказав, а потім обійняв мене і поцілував в голову. Я міцно притулилась до нього і заплющила очі, щоб запамʼятати його запах та тепло на наступні декілька днів.

— Кароліно!!! — прогримів татів голос на весь будинок і я аж здригнулася, поки розчісувала ляльку. Відчинивши двері, я повільно вийшла зі своєї кімнати.

— Я тут. Ти вже приїхав? Я так скучила!

— Я радий. Те що я чув, це правда?

— А що ти чув? — я опустила голову, але потім вирішила таки дивитись на тата.

— Ти зачинила няню у комірчині і нікому нічого не сказала? Бідолашна жінка провела там два дні!

— Я випадково…ми гралися і я…

— Не бреши мені, дорогенька! Я знаю, що ти зробила це навмисно. Чому?

— Вона не дозволяла мені їсти печиво, — я схрестила руки на грудях.

А тато нічого не відповів. Лише чи то втомлено, чи то розчаровано схилив голову вниз. 
«Я всіляко намагаюсь виховувати її. Вчити, пояснювати, розповідати. Бути для неї другом, але залишатись батьком. Та деколи здається, що все марно. Що вона ніколи не зміниться, а буде такою ж норовливою та впертою, як її матір. Мати, що покинула свою дитину. Як же я сильно кохав її, так сильно зараз і ненавиджу. Але Кароліна обовʼязково буде іншою, кращою за свою матір.»