Епілог

Епілог
Минули роки. Багато років. Варшава повністю відбудувалася, залікувала свої рани, одяглася в нові фасади, і лише старі фотографії та пам'ятники нагадували про те, що колись це місто було цвинтарем.
На сцені Варшавської філармонії, залитої яскравим світлом, стояв великий концертний рояль. За ним сидів сивочолий, елегантний чоловік. Владислав Шпільман. Останній акорд складної, віртуозної сонати пролунав і, завмерши на мить, розчинився в повітрі. А потім зал вибухнув.
Оплески. Гучні, щирі, вдячні. Люди вставали зі своїх оксамитових крісел. Йому несли букети квітів. Він був легендою, національним скарбом. Людиною, що вижила і повернула Польщі її музику.
Він підвівся, вклонився, і на його обличчі з'явилася легка, втомлена посмішка. Але якби хтось міг зазирнути йому в очі в цю мить тріумфу, він би не побачив там радості. Він би побачив пам'ять.
Бо Владислав Шпільман не бачив цього сяючого залу. Крізь обличчя захоплених слухачів він бачив інші обличчя. Останній, сповнений любові погляд матері на порозі вагона. Розгублену гідність батька, що ділив останню іриску. Гордий, зломлений бунт сестри. І втомлені, сумні очі німецького капітана в напівтемному горищі. Вони були його справжньою, вічною аудиторією.
Він грав для живих, але музика його назавжди залишиться реквіємом за мертвими. Кожна нота, зіграна його пальцями, була просякнута спогадами. У найсвітлішому, найрадіснішому пасажі для нього завжди буде присмак тієї єдиної карамельки, поділеної на шістьох. А в найтемніших, найтрагічніших акордах — відлуння криків з Умшлагплацу і гуркіт дверей товарного вагона.
Він давно зрозумів просту й жорстоку істину: мистецтво не може зупинити зло. Воно безсиле проти танків, проти колючого дроту, проти ідеології ненависті. Ноктюрн Шопена не зупинив жодної кулі. Соната Бетховена не врятувала жодної дитини від голоду. Музика не могла змінити світ, що божеволів.
Але воно може зробити щось інше. Щось, можливо, навіть важливіше.
Воно може зберегти душу людини, яка через це зло пройшла.
Музика була його схованкою, коли він ховався в чужих стінах. Вона була його молитвою, коли він втратив Бога. Вона була ниткою, що не дала остаточно збожеволіти в тиші й самотності. Вона не дала йому перетворитися на тварину, коли він повзав по руїнах у пошуках їжі. Вона нагадувала йому, що він — не просто тіло, яке бореться за виживання. Що він — Владислав Шпільман. Піаніст. І доки ця музика жила всередині нього, його душа залишалася недоторканною для зла, що панувало навколо.
Він ще раз вклонився. Оплески лунали йому вслід, але він їх майже не чув. Він повільно йшов за лаштунки, у темряву. І ніс у собі свою тиху, нескінченну мелодію.
Концерт скінчився. Реквієм — ніколи.