Глава 15: Ім'я, яке не вдалося врятувати

15.1: Музика серед руїн
До 1946 року Варшава все ще залишалася величезною раною. Але крізь руїни почали пробиватися перші паростки нового життя. Серед скелетів будинків з'явилися риштування, застукали молотки, запрацювали перші крамниці. Місто, яке намагалися вбити, відмовлялося помирати.
Разом із містом намагалося відродитися і Польське радіо. Воно тимчасово розмістилося в одній з небагатьох уцілілих, хоч і пошкоджених, будівель. Студії були холодними, обладнання — старим, зібраним з уламків. Але головне — воно знову заговорило. І знову захотіло, щоб у його ефірі звучала музика.
Одного дня Владислава, який жив тимчасовим заробітком, граючи в якихось напівпідвальних кафе, розшукав його старий колега, що тепер став одним із керівників радіо.
— Владеку, — сказав він, міцно обіймаючи його. — Ми відновлюємо музичні трансляції. Нам потрібен ти. Польському радіо потрібен твій голос. Голос твого рояля.
Владислав вагався. Повертатися туди, де все обірвалося, було боляче. Але він розумів, що це необхідно. Це був його шанс замкнути коло.
І ось він знову сидів у студії. Вона була не схожа на ту, довоєнну. Стіни були вкриті тріщинами, а замість великого концертного інструмента стояв старенький, пошарпаний рояль, врятований з якогось розбомбленого салону. Було холодно, і від його дихання йшла пара. Перед ним, як і колись, стояв мікрофон і горіла червона лампа з написом «W EMISJI».
Звукорежисер за склом дав йому знак. Час.
Що він мав зіграти? Яку музику обрати для першого виступу у вільному, але зруйнованому світі? Відповідь була очевидною.
Його пальці торкнулися холодних клавіш. Він зробив глибокий вдих і почав грати. Ноктюрн до-дієз мінор Шопена. Ту саму мелодію. Він почав грати з того самого місця, на якому його обірвав звук першого німецького вибуху шість з половиною років тому.
Музика полилася в ефір. Вона летіла над руїнами Варшави, проникаючи у вікна будинків, де люди намагалися налагодити нове життя. Вона знову заповнила те, що було зруйновано.
Але це була вже інша музика. І грав її інший чоловік.
У його грі більше не було довоєнної, салонної легкості й безтурботної меланхолії. Тепер у кожній ноті жила пам'ять. У скорботних акордах він чув голоси своєї родини. У стрімких пасажах — хаос Умшлагплацу. У тихих, пронизливих нотах — самотність своїх схованок. У потужному, трагічному крещендо — вогонь двох повстань.
Його музика перестала бути просто мистецтвом. Вона стала його свідченням. Його сповіддю. І його реквіємом. Він грав не лише за себе. Він грав за всіх, хто не дожив до цього дня.
Коли він закінчив, у студії кілька секунд панувала тиша. Потім звукорежисер за склом повільно підняв руку і витер сльозу. Владислав зрозумів, що повернувся. Він повернувся до життя. Але він повернувся іншою людиною, яка назавжди нестиме в собі пам'ять про пекло. І музика його, до кінця його днів, буде нести в собі цю пам'ять.

15.2: Несподівана звістка
Життя повільно поверталося у звичне русло, хоча саме поняття «звичного» тепер було іншим. Після роботи на радіо Владислав часто зустрічався з іншими музикантами, що дивом уціліли. Вони збиралися в одному з небагатьох вцілілих кафе, пили дешеву каву і розмовляли. Ці розмови завжди були однаковими. Вони були схожі на сеанси колективної терапії. Кожен розповідав свою історію виживання, і кожен слухав, киваючи головою, бо знав, що це таке. Вони говорили про втрати, про дива, про підлість і про шляхетність.
Одного такого вечора, коли вони сиділи за своїм столиком, до них підійшов чоловік зі скрипковим футляром у руках. Він був худий, з втомленими, сумними очима. Владислав вдивлявся в його обличчя і нарешті впізнав його. Це був Іцхак Геллерман, чудовий скрипаль, з яким вони кілька разів виступали ще до війни.
— Іцхаку, це ти? — вигукнув Владислав, підводячись.
— Владек! Живий!
Вони обійнялися. Посипалися запитання. Де був? Як вижив? Геллерман розповів свою історію — гетто, робочий табір, звільнення.
— А знаєш, найстрашніше було вже після, — сказав він, сівши за їхній столик. — Наші «визволителі»… радянські… вони загребли мене до пересильного табору. Як «підозрілий елемент». Тримали разом із німецькими військовополоненими. Пекло було те ще.
Він зробив ковток кави, помовчав, а потім подивився на Владислава.
— І ось там, у тому таборі, зі мною трапилася дивна історія. Мені теж допоміг німець.
Владислав напружився, уважно слухаючи.
— Це був офіцер. Капітан, здається. Не такий, як інші. Інтелігентний. Якось він почув, як я грав на скрипці, яку виміняв у охоронця за пачку цигарок. Він підійшов до мене. Розпитав, хто я. І коли дізнався, що я з Варшави, що я музикант, він раптом схопив мене за руки. Його очі… я ніколи не забуду його очей. Він благав мене. Буквально благав, щоб, якщо я виберуся звідти, я знайшов у Варшаві одного піаніста. Сказав, що його прізвище Шпільман. І що він допоміг йому вижити в руїнах.
Владислав відчув, як у нього перехопило подих. Він схопив Геллермана за руку так сильно, що той скрикнув.
— Що?! Де він?! Як його звати?! — його голос зірвався на крик. Усі в кафе обернулися. — Я шукаю його! Я шукаю його з самого звільнення! Скажи мені його ім'я!
Геллерман розгублено дивився на нього. Його обличчя виражало суміш здивування і сорому.
— Я… я не пам'ятаю, — пробурмотів він, відводячи погляд. — Присягаюся, Владеку, я намагався запам'ятати. Він назвав своє ім'я. Але там був такий хаос… голод, хвороби… У мене голова йшла обертом. Я пам'ятаю, що пообіцяв йому. Але ім'я… воно вилетіло з голови. Гозенберг? Чи Гозенфельд? Щось таке…
Він безпорадно розвів руками.
— Я пообіцяв, але… я не зміг. Потім мене перевели, і я його більше не бачив. Вибач, Владеку.
Владислав відпустив його руку. Він сидів, дивлячись у одну точку. Світ навколо знову зник. Він знайшов слід. Нитку, що вела до людини, якій він був зобов'язаний життям. І ця нитка обірвалася. Залишилося лише нечітке, приблизне ім'я і відчуття страшної, безповоротної втрати. Він був так близько. І водночас — нескінченно далеко. І тепер він мусив знайти людину, точного імені якої він не знав, у хаосі повоєнної Європи.