Глава 14: Перші кроки до свободи

14.1: Звуки нового світу
Після того, як капітан Гозенфельд пішов, на горищі запанувала абсолютна тиша. Дні тяглися повільно, відміряні невеликими порціями їжі, яку він залишив. Настав січень 1945 року. Холод посилився, і тепер шинель німецького офіцера стала для Владислава не просто теплою річчю, а справжнім порятунком, його коконом, у якому він переживав останні дні війни.
А потім звуки за стінами знову змінилися.
Спочатку зникли звичні німецькі команди і гуркіт військових вантажівок. Місто ніби завмерло. А потім, зі сходу, почав долинати новий звук. Глибокий, низький, вібруючий гул, від якого тремтіли стіни. Це був гул важкої артилерії. Радянські війська були вже зовсім поруч.
Декілька днів і ночей цей гул не вщухав. Владислав сидів у своєму лігві, слухаючи цю страшну музику, і не знав, чого чекати. Чи стане ця вілла полем бою? Чи завалиться дах від прямого влучання? Він просто чекав, змирившись з будь-яким фіналом.
І ось одного ранку він прокинувся від тиші. Артилерія замовкла. А через деякий час він почув нові голоси на вулиці. Вони були гучними, збудженими. І говорили вони не німецькою. Він почув польську мову. І російську.
Він обережно підповз до слухового вікна. Внизу, по засніженій, заваленій уламками вулиці, йшли солдати. Але це були не німці. Це були люди в інших, незнайомих йому шинелях, з червоними зірками на шапках. А поруч із ними — кілька цивільних, що вилізли зі своїх підвалів.
І тут він почув те, на що чекав більше п'яти років. Хтось на вулиці закричав, і цей крик був сповнений сліз і радості:
— Wolna! Warszawa jest wolna! Niemcy uciekli!
— Вільна! Варшава вільна! Німці втекли!
Вільна.
Це слово прозвучало, але не відгукнулося в його душі. Він чекав на нього, мріяв про нього, але зараз, коли воно пролунало, він не відчув нічого. Ані радості, ані полегшення. Лише глибоке, тотальне виснаження і якусь дивну невіру. Ніби це все відбувається не з ним, а він дивиться німе кіно. Війна тривала так довго, що він забув, як це — жити без неї. Свобода здавалася абстрактним, незрозумілим поняттям.
Він не вийшов. Страх, що в'ївся в його плоть і кров за ці роки, був сильнішим за будь-які новини. А що, як це пастка? А що, як німці повернуться? Він просидів у своїй схованці ще два дні. Слухав нові звуки міста, але не наважувався стати їх частиною.
Але голод і холод були сильнішими за страх. Їжа, залишена Гозенфельдом, скінчилася. Він зрозумів, що якщо не вийде зараз, то просто помре тут, на цьому горищі, у вільній Варшаві.
Настав час. Він повільно почав одягатися. Накинув на себе своє лахміття, а зверху — єдину теплу річ, яка в нього була. Важку, сіру офіцерську шинель. Він не думав про те, як це виглядає. Він думав лише про холод. Він востаннє озирнув своє лігво, що рятувало його останні тижні, і почав спускатися сходами. Вниз, у новий, невідомий світ, який називався свободою.

14.2: Шинель не того кольору
Коли Владислав відчинив важкі вхідні двері вілли, його на мить засліпило яскраве зимове сонце, відбите від снігу. Він заплющив очі, а коли розплющив їх, побачив перших за довгі місяці людей, які не були його ворогами. Неподалік, біля купи уламків, стояла невелика група солдатів. Вони курили, перемовлялися, і на їхніх запилених шапках-конфедератках біліли орли — герб Польщі.
Поляки. Свої.
Хвиля полегшення, перша за нескінченно довгий час, прокотилася його тілом. Він урятований. Він нарешті в безпеці. Він зробив крок їм назустріч, підняв руку, щоб привернути увагу, щоб покликати на допомогу. Він хотів сказати їм, хто він, попросити їжі, дізнатися, що відбувається.
І в цю мить їхні розмови обірвалися. Вони помітили його. І їхні обличчя миттєво змінилися. Весела розслабленість зникла, на її місці з'явилися злість і ненависть. Вони побачили не виснажену, голодну людину. Вони побачили те, у що він був одягнений. Худу, хирляву постать у широкій німецькій офіцерській шинелі.
— Niemiec! — закричав один із них, зриваючи з плеча гвинтівку. — Німець! Stój! Ręce do góry! Стій! Руки вгору!
Владислав завмер. Він не розумів. Він намагався щось сказати, пояснити. Він хотів крикнути: «Я поляк! Я один із вас!» Але від слабкості, від раптового, паралізуючого шоку, з його горла не вирвалося ані звуку. Він лише міг розгублено дивитися на них, на ці сповнені ненависті обличчя своїх співвітчизників.
Бах!
Пролунав постріл. Куля зі свистом пролетіла в кількох сантиметрах від його голови і вдарила в стіну позаду, вибивши хмарку цегляного пилу.
Цей звук вивів його із заціпеніння. Інстинкт, відточений роками переховувань, спрацював швидше за розум. Він кинувся на землю, за найближчу купу уламків, що слугувала укриттям.
І тут він нарешті знайшов голос.
— Nie strzelać! — закричав він щосили, і його голос прозвучав хрипко і чуже. — Jestem Polakiem! Polakiem! Не стріляйте! Я поляк!
Солдати на мить завагалися. Вони переглянулися. Потім один із них, мабуть, командир, обережно, тримаючи його на прицілі, почав до нього наближатися.
— Виходь! Повільно! Руки за голову!
Владислав підвівся, піднявши руки. Солдати оточили його, грубо обшукали, хоча він ледве тримався на ногах. Вони дивилися на нього з недовірою і презирством.
— Який ще з тебе поляк, у німецькій шинелі? — процідив один із них.
— Я… я ховався… — ледь міг говорити Владислав. — Я єврей. Мене… рятував німецький офіцер. Він залишив мені шинель… Я — Шпільман. Владислав Шпільман. Піаніст. З Польського радіо.
Вони дивилися на нього, як на божевільного. На цього обірванця, що лепетав щось про піаністів і добрих німців. Але щось у його виснаженому, змученому обличчі, у відчаї його голосу змусило їх засумніватися. Найстарший з них довго вдивлявся в його риси, а потім невпевнено сказав:
— Шпільман? Здається, я чув це прізвище…
Він лежав на холодній, брудній землі, оточений своїми рятівниками, які щойно ледь його не вбили. І раптом уся абсурдність, уся трагічна іронія його долі вдарила йому в голову. Він вижив у гетто. Він уникнув Треблінки. Він пережив повстання, голод і хвороби під самим носом у гестапо. І все це для того, щоб загинути від польської кулі в перший же день свободи. Через німецьку шинель, яку йому дав його рятівник.
Він не витримав. Він почав сміятися. Спочатку тихо, потім усе голосніше. Це був не сміх радості. Це був тихий, істеричний, божевільний сміх людини, що зазирнула в обличчя абсурду, який і є життя. Солдати дивилися на нього, остаточно впевнившись, що він з'їхав з глузду. А він сміявся і плакав водночас, лежачи на вільній землі своєї зруйнованої батьківщини.