Глава 13: Хліб і шинель

13.1: Несподіване повернення
Коли німецький офіцер пішов, зачинивши за собою двері, Владислав залишився сидіти за роялем у повній прострації. Ейфорія від музики, що повернулася, швидко змінилася холодною, липкою реальністю. Що він наробив? Він зіграв для німця. Він відкрив себе. Він довів, що він той, за кого себе видає, — єврей-піаніст.
Він був абсолютно впевнений, що офіцер пішов не просто так. Він пішов, щоб привести патруль. Можливо, його вразила музика, і він вирішив зробити з його арешту маленьке шоу. Або, можливо, він просто хотів насолодитися моментом, перш ніж поставити крапку.
Владислав підвівся і відійшов від рояля в найтемніший куток кімнати. Він сів на підлогу, обхопивши коліна руками, і приготувався чекати. Він більше не відчував страху. Лише глибоку, нескінченну втому і гірку іронію. Його вб'є не голод, не хвороба, а музика. Його власний талант стане причиною його смерті.
Минула година, потім друга. За вікном остаточно стемніло. Кожен звук з вулиці змушував його здригатися. Він чекав на гуркіт військового автомобіля, на гучні голоси, на стукіт чобіт на сходах. Але нічого не відбувалося.
І раптом він почув їх. Кроки. Ті самі, розмірені й упевнені. Вони піднімалися сходами. Вони наближалися до його дверей. Ось і все. Він заплющив очі.
Двері тихо, без скрипу, відчинилися. Владислав не ворухнувся.
— Ви ще тут? — пролунав у темряві знайомий, втомлений голос.
Він розплющив очі. На порозі стояв той самий офіцер. Він був один. І в руках він тримав якийсь об'ємний пакунок. Він увійшов до кімнати, пройшов до столу і мовчки поклав на нього свою ношу. Потім дістав із кишені сірники, запалив недогарок свічки, що стояв на столі.
У мерехтливому світлі Владислав побачив, що було в пакунку. Велика буханка темного солдатського хліба, загорнутий у вощений папір шматок сала і складена тепла вовняна ковдра.
Він дивився на цю їжу, на цю ковдру, а потім на офіцера, і не міг зрозуміти. Його мозок відмовлявся сприймати цю реальність.
Гозенфельд обернувся до нього.
— Їжте, — тихо сказав він. — І не спускайтеся більше вниз. Влаштуйтеся тут, на горищі. Там є старий матрац. Буде безпечніше.
Владислав повільно підвівся на ноги, хитаючись від слабкості й шоку. Слова нарешті прорвалися крізь заціпеніння.
— Warum? — прошепотів він. — Чому?.. Чому ви це робите?
Офіцер не відповів одразу. Він підійшов до вікна і довго дивився на темні руїни, що виднілися вдалині. Здавалося, він забув про присутність Владислава. Потім він глибоко зітхнув і, не обертаючись, промовив:
— Danken Sie Gott, nicht mir. Er will, dass wir überleben. — Дякуйте Богові, не мені. Він хоче, щоб ми вижили.
Сказавши це, він так само мовчки розвернувся і вийшов з кімнати. Двері за ним тихо зачинилися.
Владислав залишився стояти посеред кімнати, дивлячись на хліб і сало, що лежали на столі у світлі свічки. Він не розумів, що сталося. Це був сон? Галюцинація? Він простягнув тремтячу руку і торкнувся шорсткої скоринки хліба. Він був справжнім. Теплим. Він відламав маленький шматочок і поклав до рота. Смак справжнього хліба після місяців голоду був настільки приголомшливим, що в нього запаморочилося в голові.
Він не був мертвий. Він був врятований. І врятувала його людина, від якої він чекав лише смерті. Ця думка була настільки неймовірною, що не вміщалася в його свідомості.

13.2: Ритуали мовчазної допомоги
Як і наказав офіцер, Владислав перебрався на горище. Це був холодний, курний простір під самим дахом, але тут, серед старих меблів і скринь, він почувався безпечніше. Вілла, як він зрозумів, слугувала німцям якимось тимчасовим штабом чи перевалочним пунктом. Вдень він чув унизу голоси, кроки, але нагору ніхто не піднімався. Його існування залишалося таємницею.
І раз на два-три дні приходив він. Капітан.
Його візити перетворилися на дивний, мовчазний ритуал. Він приходив завжди сам, зазвичай пізно ввечері, коли в будинку ставало тихо. Владислав чув його розмірені кроки на сходах і завмирав, чекаючи. Двері на горище тихо відчинялися, і в отворі з'являлася висока постать офіцера.
Він ніколи не заходив далеко. Просто робив кілька кроків, ставив на підлогу пакунок і зупинявся. У світлі ліхтарика, який він тримав у руці, Владислав бачив, що він приносив. Солдатський хліб. Банку м'ясних консервів. Іноді, як неймовірну розкіш, кілька яблук, що пахли зимою і мирним життям.
Їхні розмови були короткими, уривчастими, майже функціональними. Гозенфельд говорив тихо, ніби боячись, що їх можуть підслухати навіть тут, під самим небом.
— Kalt hier? — питав він. — Холодно тут?
— Nicht sehr, — відповідав Владислав. — Не дуже.
— Das Essen reicht? — Їжі вистачає?
— Ja, danke. — Так, дякую.
Іноді капітан приносив новини. Він підходив до маленького слухового вікна, дивився на темне небо на сході, де іноді спалахували далекі заграви, і говорив.
— Die Russen sind schon bei Praga, — повідомляв він. — Росіяни вже в Празі*. — Його голос був позбавлений будь-яких емоцій. Він просто констатував факт. — Bald ist alles vorbei. Скоро все скінчиться.
Він казав це не з радістю переможеного, що чекає на звільнення, а з глибокою, безмежною втомою людини, яка хоче лише, щоб усе це нарешті припинилося. Будь-якою ціною.
Найчастіше ж вони просто мовчали. Їхнє спілкування відбувалося на рівні поглядів, коротких кивків, жестів. Це була дивна, неможлива дружба, що народилася в тиші й темряві. Мовчазна змова двох людей, яких війна поставила по різні боки барикад, але які знайшли щось спільне у своїй самотності й утомі.
Владислав намагався зрозуміти цю людину. Він годинами думав про нього після його візитів, сидячи в темряві і повільно гризучи принесений ним хліб. Хто він? Німецький офіцер. Частина тієї самої машини смерті, що знищила його родину, його світ. Людина, яка носить форму його ворогів.
Але водночас він ризикував усім. Своєю кар'єрою, свободою, власним життям. За допомогу єврею його б негайно розстріляли свої ж. Чому він це робив?
Владислав згадував його очі. В них не було жалю, який принижує. В них був глибокий, невимовний смуток. І ще щось. Щось схоже на сором. Сором за те, що робить його країна, його народ. Сором, який він не міг висловити словами, але який змушував його робити ці маленькі, таємні вчинки людяності.
І поступово, день за днем, у свідомості Владислава почав руйнуватися монолітний образ ворога. Він почав бачити в цьому офіцері не просто «німця». Він бачив у ньому складну, суперечливу, трагічну особистість. Людину, яка так само, як і він, опинилася в пастці цієї війни. Людину, яка, можливо, так само ненавиділа її. І це відкриття було приголомшливим. Воно не зменшувало його горя, але робило його самотність не такою абсолютною.