Глава 12: Капітан

12.1: Знайдений і приречений
Листопад приніс із собою пронизливий, крижаний холод, що, здавалося, пробирався крізь самі стіни. Владислав перебрався у нову схованку — покинуту віллу в одному з респектабельних районів, який дивом уцілів після повстання. Його горище було трохи теплішим за попередні лігва, але голод став його постійним, невідступним супутником.
Він був на межі виснаження. Кожен рух вимагав неймовірних зусиль. Того дня його єдиною знахідкою стала велика скляна банка з консервованими огірками, яку він виявив у заваленій коморі. Це був справжній скарб, обіцянка їжі на кілька днів. Але тут на нього чекала нова перепона: банка була герметично закрита, і його ослаблені, тремтячі руки ніяк не могли впоратися з металевою кришкою.
Він намагався її підчепити, бив об край столу, але все було марно. Розпач, гострий і злий, почав заступати радість від знахідки. Він мусив знайти якийсь інструмент. Ніж, викрутку, що завгодно. Він вирішив, ризикуючи всім, спуститися на перший поверх і обшукати кухню.
Він рухався повільно і безшумно, як тінь, хоча й був упевнений, що в будинку нікого немає. На кухні, серед битого посуду, він нарешті знайшов те, що шукав — старий ніж для відкривання консервів. Міцно стиснувши його в руці, він повернувся до своєї кімнати на другому поверсі.
І в цей момент він почув кроки.
Чіткі, впевнені кроки на сходах. Не обережне шарудіння такого ж втікача, як він, а тверда хода господаря. Його серце зупинилося, а потім шалено закалатало. Він завмер посеред кімнати, затиснувши в руці свій безглуздий ніж. Сховатися було нікуди.
Двері рипнули й відчинилися.
На порозі стояв високий німецький офіцер у довгому сірому пальті. Його постать майже повністю перекривала дверний отвір. Це був капітан Вільгельм Гозенфельд.
Час завмер. Владислав дивився на нього, і всі думки зникли з голови. Залишився лише холодний, тваринний жах. Це кінець. Після всіх місяців переховувань, після голоду, хвороб, після всього, що він пережив, його знайшли. Ось так, безглуздо, через банку огірків.
Він стояв, паралізований страхом, очікуючи на неминуче: окрик, рух руки до кобури, постріл. Він був загнаний у кут, як звір. Він не міг ні бігти, ні боротися.
Але офіцер не поспішав. Він стояв на порозі і мовчки розглядав його. У його погляді не було ні люті, ні зловтіхи, які Владислав звик бачити в німецьких очах. Лише дивна, складна суміш емоцій. Спочатку — здивування, що в цьому покинутому будинку є хтось живий. Потім — ледь прихована огида до жалюгідного, брудного, обірваного видовища, яке він являв собою. І, нарешті, — тиха, майже відсторонена цікавість. Погляд людини, яка побачила щось несподіване і намагається це зрозуміти.
Вони дивилися один на одного у дзвінкій тиші, яку порушувало лише завивання вітру за вікном. Жертва і кат. Єврей і німець. Дві людські істоти, що опинилися по різні боки прірви, виритої війною. І Владислав чекав, коли офіцер нарешті винесе свій вирок.

12.2: Допит у тиші
Німецький офіцер повільно, немов розмірковуючи, ступив до кімнати. Він не витягнув зброї. Його рухи були спокійними, майже лінивими. Він обвів поглядом порожнє приміщення, а потім знову зупинив погляд на Владиславі, оглядаючи його з голови до ніг. Його погляд ковзнув по рваному пальту, по брудному, зарослому щетиною обличчю, по руках, що все ще стискали марний ніж.
Тиша ставала нестерпною. Владислав чекав. Кожна секунда розтягувалася у вічність. Нарешті офіцер заговорив. Його німецька була чистою, освіченою, а голос — несподівано тихим і втомленим.
— Wer sind Sie? — запитав він. — Хто ви?
Питання було простим, але воно застало Владислава зненацька. Хто він? Втікач? Жебрак? Номер, що підлягає знищенню? Він уже й сам забув. Але щось усередині, залишок колишнього «я», змусило його згадати. Він ледь розтулив пересохлі губи, і з горла вирвався хрипкий, ледь чутний шепіт:
— Ich bin... Pianist. — Я... піаніст.
Це було перше, що спало йому на думку. Не ім'я. А професія. Це була перша за довгі місяці відчайдушна спроба повернути собі ім'я, а не статус тварини. Спроба заявити, що він — щось більше, ніж просто тіло, що ховається.
На обличчі офіцера промайнула скептична посмішка.
— Ein Pianist? — перепитав він, ніби почув щось кумедне. — Interessant. А що ви робите тут, у цій руїні, "піаністе"?
— Ich bin Jude, — так само тихо відповів Владислав. — Я єврей. Я ховаюся.
Він вимовив ці слова і завмер, чекаючи реакції. Це було зізнання. Вирок самому собі. Але німець не виявив жодних емоцій. Він лише кивнув, ніби почув щось цілком очікуване.
— Де ви працювали до війни? — продовжив він допит, його тон залишався спокійним, майже відстороненим.
— На Польському радіо, — відповів Владислав.
— Добре платили?
— Так.
— І ви думаєте, що зможете повернутися туди після війни? За умови, що ви доживете, звісно.
— Я... не знаю.
Діалог був абсурдним. Сюрреалістичним. Це не було схоже на допит гестапо. Це було схоже на розмову двох випадкових знайомих, що зустрілися в дивному місці. Тон офіцера був не агресивним, а радше допитливим, майже філософським. Ніби він намагався зрозуміти не те, як знищити цього єврея, а як цей єврей взагалі зміг вижити, перетворившись на таку жалюгідну істоту.
Владислав не розумів, що відбувається. Чому його досі не вбили? Чому ця людина розмовляє з ним? Він уважно вдивлявся в обличчя німця. Це було обличчя людини середніх років, з глибокими зморшками біля очей. І в цих очах не було ні ненависті, ні жорстокості, яку він бачив сотні разів. Лише глибока, безмежна втома. Втома людини, яка бачила занадто багато. Яка, можливо, так само, як і він, втомилася від цієї війни, від цієї крові, від усього.
Цей німець був іншим. І ця незрозумілість лякала Владислава ще більше, ніж відверта загроза. Він не знав, чого чекати. Милосердя чи просто більш витонченої форми знущання перед смертю.

12.3: Наказ зіграти
Після короткої паузи офіцер продовжив оглядати кімнату, і його погляд раптом зупинився на великому темному предметі, що стояв у кутку, вкритий товстим шаром сірого пилу і павутиння. Це був рояль.
Погляд капітана Гозенфельда змінився. Скептична посмішка зникла, а на її місці з'явилася непідробна цікавість. Він повільно підійшов до інструмента, провів рукою в рукавичці по його запиленій кришці, залишаючи темну смугу. Він довго дивився на нього, ніби згадуючи щось своє, далеке і давно забуте. Потім його погляд перемістився на Владислава, а точніше — на його руки. На брудні, худі, порепані руки з поламаними нігтями, які безсило висіли уздовж тіла.
— Sie haben gesagt, Sie sind Pianist, — промовив він тихо, майже ствердно. — Ви сказали, що ви піаніст.
Владислав лише мовчки кивнув. Його серце знову почало калатати, але тепер це був не лише страх, а й незрозуміла тривога.
Офіцер зробив крок назад і вказав підборіддям на рояль. І вимовив два слова, які прозвучали для Владислава, як грім серед ясного неба.
— Spielen Sie. — Зіграйте.
Владислав завмер. Він не вірив власним вухам. Він, мабуть, недочув. Або це був якийсь особливо жорстокий, витончений жарт. Грати? Зараз? Тут? Для нього?
Це було божевілля. Він подивився на свої руки, а потім на клавіші, що виднілися під напіввідкритою кришкою. Він не торкався справжнього інструмента роками. Два роки? Три? Він утратив лік часу. Його пальці відвикли. Вони звикли рити землю, ламати цеглу, стискатися від холоду. Чи згадають вони, як торкатися слонової кістки?
І чи згадає він сам? Чи залишилася в його випаленій, зосередженій на виживанні свідомості хоч якась музика? Він боявся, що там тепер лише порожнеча, розпад і дисонанс, як і в його мареннях.
— Ich kann nicht… — прохрипів він, задкуючи. — Я не можу… Meine Hände… ich habe lange nicht gespielt… Мої руки… я давно не грав…
— Spielen Sie, — повторив офіцер, і цього разу його голос став твердішим, у ньому з'явилися наказові нотки. — Das ist ein Befehl. Я сказав, зіграйте. Це наказ.
Наказ. Це слово розвіяло всі його сумніви. Він був утікачем, євреєм. А перед ним стояв німецький офіцер. І він віддавав наказ. У нього не було вибору. Можливо, це була його остання химерна примха перед тим, як його вбити. Можливо, він хотів переконатися, що він бреше, щоб мати виправдання для пострілу.
Владислав повільно, як уві сні, попрямував до інструмента. Кожен крок був нескінченно важким. Він сів на старий стілець, що скрипнув під його вагою. Його руки тремтіли. Це був найстрашніший і найвідповідальніший виступ у його житті. І від нього, можливо, залежало все.